В одному далекому селі, десь на півдні України, мешкала невелика сім’я: мама, тато і два сини-близнюки. Малюків звали Андрійко та Олексійко. Брати дуже любили своїх батьків і один одного.
Жили вони на околиці села, в покинутій хатині, яку татко так-сяк підремонтував, коли кілька років тому через фінансову скруту сім’я була вимушена залишити місто. Довелося продати квартиру, аби погасити борги за лікування матусі, а решта вирученої суми пішла на ремонт невеликої занедбаної сільської будівлі.
Але сім’я жила дружно. Татко продовжував працювати в місті шофером, оскільки іншої роботи не було. Здоров’я матінки поступово поліпшувалося і вона вже потихеньку поралася по господарству. Все їх господарство складалося із кози Зойки, придбаної невдовзі по приїзду у самітного дідуся, що вікував недалеко у такій же старій хижі, а також приблудних пса Барбоса та кота Матроса.
Барбос і Матрос пристали до дому майже разом. Першим з’явився кіт, коли матуся увечері пішла доїти Зойку. Він нечутно підійшов з боку хвіртки і лагідно тернувся об ногу молодої жінки, майже обвивши її своїм довгим і пухнатим хвостом. Коли хлопці побачили несподіваного приблуду, що забіг за матінкою до хати, їх радості не було меж. Довелося ділити вечірній удій уже на трьох. Хоча приблуді дісталося все-таки менше, але він радів і тому. Швидко впоравшись зі своєю часткою і піднявши трубою пухнатого хвоста, він гордо походжав по кімнаті, голосно наповнюючи її задоволеним котячим муркотінням. Складалося таке враження, що самовпевнений котисько уже давно був господарем цього помешкання. У всякому разі питання видворення нахаби з хати ніким навіть не порушувалось і з мовчазної згоди батьків, при повній підтримці дітей, родина поповнилася ще однією живою душею.
А наступного ранку, коли матуся вийшла на подвір’я доїти козу, біля повітки її уже зустрічав середніх розмірів рудий кудлатий пес. Він стояв, радісно помахуючи таким же волохатим хвостом, і довірливо дивився жінці прямо в очі. З його роззяпленого рота звисав великий рожевий язицюра.
– А це що за гості? – тільки і встигла промовити господиня, як за спиною почулися ще сонні голоси малечі.
– Ой, який симпатичний собачка! – захоплено скрикнув Андрійко і, навіть не давши мамі опам’ятатись, підбіг до непроханого гостя, намагаючись його погладити.
– А звідки він тут узявся? – запитав Олексійко, находу продираючи заспані очі, і теж погладив незнайомого собаку, який продовжував радісно метеляти хвостом.
– Мабуть розшукує свого друга, – жартівливо обізвався з порога батько і кивнув на кота, що терся йому об ноги.
– Так ніякого молока не напасешся, – удавано суворо промовила мама і пішла до повітки доїти Зойку, а тато поспішив на трасу, аби їхати до міста на роботу.
Цілий день хлоп’ята по черзі захоплено гралися з обома приблудами, а вранішню молочну пайку довелося ділити вже на чотирьох. Увечері вся родина зібралась на нараду. Потрібно було терміново вирішувати, що робити з несподіваними гостями. Хлопці, які за день вже встигли їх полюбити, одноголосно пропонували прийняти кота та собаку до складу сім’ї. Тато не заперечував проти такої пропозиції, хоча і не висловлював великого захоплення, розуміючи, що це важка ноша для їх родинного бюджету. Лише мама з тих же міркувань була проти.
В процесі колективного обговорення з’ясувалося, що діти вже навіть імена приблудам дали. Пса Андрій назвав Барбосом, оскільки той любив бешкетувати, легенько хапаючи хлопців то за руки, то та ноги. А Олексій, зважаючи на світло-сірі смужки на шубі кота, нарік того Матросом.
– Доведеться голосувати, – посміхнувся тато, коли сторони так і не прийшли до одностайності.
Рішення було прогнозованим. Два голоси «за», один «проти», при одному «утримався». До того ж мамине «ну, гаразд» по наслідкам голосування можна було умовно зарахувати теж до графи «утрималися».
Та що не говори, а цю, не надто багату на смаколики вечерю, сім’я вимушена була ділити не на чотирьох, а уже на шість ротів.
– Не все в житті людини вимірюється рівнем матеріальних статків, – сказав потім якось задумливо чоловік дружині, дивлячись як їх діти захоплено бавляться на подвір’ї з Барбосом та Матросом.
– Так, я повністю з тобою згодна, – тихо промовила жінка і ніжно пригорнулася до широких грудей господаря.
Одного осіннього вечора, коли діти вже спали, тато привіз додому два невеличкі саджанці дуба.
– Їздив по роботі до сусідньої області. По дорозі, біля лісосмуги, зупинився перекусити. Уже зібрався їхати, а тут бачу – під кремезним дубом причаїлися два молоді дубочки. Ну вилиті наші хлоп’ята! Думаю, не скоро вам доведеться посунути старого велета, а потім взяв з кузова лопату і викопав їх, адже у нас біля двору ні деревця. Посадимо завтра разом, – посміхнувся він до дружини.
– Так, хлопці завтра зрадіють. І пам’ять добра буде, і тінь у спеку не завадить, – відповіла вона чоловікові такою ж щирою усмішкою.
Наступного дня була неділя. Прямо після сніданку, вся родина подалася за двір садити дерева. Андрій з мамою стали копати ямку зліва від воріт, а Олексій з татком – праворуч. Матрос із Барбосом радо бігали поряд, а останній навіть пробував допомагати, вправно вигрібаючи камінці із лунки у Андрія.
– Обережно! – покрикував той на рудого. – А то лапу пораню.
Хлопці, незважаючи на малолітній вік, завзято працювали лопатами, але Олексій з татом впорались раніше. Мабуть далася взнаки ведмежа допомога Барбоса. Коли вони запропонували мамі з Андрійком підсобити, останній категорично запротестував.
– Ні, ми самі, – безапеляційно заявив він, вперто налягаючи на ще завеликого для нього рискаля, а мама тільки посміхалася, час від часу вибираючи шуфлею свіжий ґрунт з невеликої ямки.
Батько теж доброзичливо усміхнувся і, взявши з сараю два великі будівельні відра, пішов до копанки, що знаходилась неподалік за селом, в глибині ізвору. Олексійко, прихопивши маленьке відерце, і собі поспішив за ним слідом. Коли обоє повернулися з водою, Андрійко з мамою уже завершили роботу і всі разом щедро полили свіжозрихлену землю, яку тато попередньо сформував у лунки. Отак кожен із близнюків посадив своє перше в житті дерево.
Час від часу хлопці поливали свої дубочки, стежили, аби Зойка, не дай бог, не обгризла їх ще маленькі гілочки. До морозів обидва деревця встигли пустити в кам’янисту землю досить цупке коріння. Та коли помірна зима уже добігала свого кінця і, здавалося, ніщо не віщувало біди, сталася подія, яка круто змінила життя усіх мешканців цього будиночка на околиці невеликого південного села.
Рано-ранці, 24 лютого 2022 року, раптом всі прокинулися від моторошних вибухів, що долинали з боку міста. Якась невідома сила безжально трусила землю, час від часу дзеленькали чайні ложечки хлопців, залишені ними на столі прямо у філіжанках. Батько миттєво вискочив на вулицю, а повернувшись через деякий час, сумно промовив: «Війна… Московія бомбардує військовий аеродром».
Мама присіла на край ліжка і тихо заплакала. Ще сонні хлоп’ята, обнявши одне одного, сиділи мовчки в самому куті і розгублено позирали то на неньку, то на татка. Матрос складав їм компанію, а Барбос злякано забився аж під ліжко.
– Таки насмілилися, виродки! – знову промовив тато і, заспокоюючи дружину, обняв її за плечі. – Мені терміново треба дістатися міста. Піду до військомату, – підсумував він коротко, як офіцер запасу, і став збиратися в дорогу.
Через пів години інтенсивних зборів чоловік ще раз обняв дружину, по черзі поцілував синів і, схопивши наплічника з самими необхідними речами та документами, розтанув за дверима. «Бережіть одне одного», – на прощання тепло долинув його рішучий голос.
Подальші події розвивалися стрімко. Видно було, як зі сходу дорогою, в сторону обласного центру, рухались колони цивільних авто, різного роду спецмашин, військової техніки.
– Що ж вони роблять? На кого вони нас покидають? – бідкалась матуся.
Хлопці з сумом дивились їй в очі і не знали, що казати, чим допомогти. Її пригнічений настрій передався не лише дітям, а і Барбосу з Матросом. Кіт виліз на горище і причаївся десь на бантині, а собака облюбував собі місце в сараї, поряд із Зойкою.
Надвечір зателефонував тато і повідомив, що його зарахували командиром одного з підрозділів територіальної оборони міста, що найближчим часом він намагатиметься їх забрати і евакуювати на захід країни, але це малоймовірно.
Наступного дня хлопці у вікно побачили колону ворожих танків та іншої військової техніки, яка рухалась дорогою в напрямку міста. Через кілька годин звідти стали долинати звуки інтенсивних вибухів, які то затихали, то знову наростали.
Татко більше не телефонував, але через кілька днів до мами подзвонили. Незнайомий чоловічий голос повідомив, що їх тяжкопораненого батька відправили на південь, в госпіталь іншого обласного центру.
Потяглися сірі, похмурі дні окупації. Малолюдне і в кращі часи село – ніби вимерло. Переважна більшість його мешканців, похватавши найнеобхідніше, устигли податися на захід. Не додавала радощів навіть весна. Мабуть налякана війною, вона теж запізнилась на кілька тижнів. Хлопці пасли козу, допомагали матусі по господарству. Невдовзі спільними зусиллями стали потихеньку садити город. Матінка не раз із сумом говорила, що цей клапоть землі та Зойка – то все, на що вони можуть розраховувати, їх двоєдина надія. А ще вона стала багато молитися і долучала до цього хлопців. Молилися за батька, за Україну, за всіх захисників, просили їм божого захисту і перемоги.
Московські загарбники в селі практично не з’являлися. Одного весняного дня, коли хлоп’ята гралися з Барбосом і Матросом на подвір’ї, напроти їх хатини зупинився великий невідомий автомобіль. Такого малюки ще не бачили. Викрашений у темно-зелений колір, той металевий монстр мав аж вісім величезних коліс. З кожного боку на ньому білою фарбою було намальовано якийсь невідомий знак у формі «Z». Хоча брати вже знали всю абетку, але такої літери там не було.
– Ей, пацани, мужчіни в сєлє єсть? – не зовсім зрозумілою дітям мовою владно запитав чужий чоловік у військовій формі, висунувши круглу червону пику із верхнього люка.
Про всяк випадок близнюки мовчки похитали головами з боку в бік і монстр, заревівши хижим звіром, рвонув у напрямку центру села. Більше їх ніхто не турбував, окрім вибухів з боку міста та якихось довгих балонів сірого кольору, з вентилятором і невеликими крильцями, що інколи майже беззвучно пролітали невисоко над їх хатою у бік обласного центру. Пізніше зі слів старших їм стало відомо, що то були крилаті ракети, які від «дружнього» московського народу несли смерть усьому живому, руйнуючи дитячі садочки, школи, лікарні, цивільні фабрики і заводи їх рідного міста корабелів.
В проміжках між випасанням кози та роботою на городі Олексійко брав своє маленьке відерце і чи не щодня бігав до копанки за водою, якою щедро поливав свій дубок. Спочатку з ним ходив і Андрійко, але потім перестав. Коли його брат хапав відеречко і спішив по воду, той сідав на лавицю, біля воріт, і щось тихенько говорив сам з собою, час від часу поглядаючи на небо.
– Що ти робиш? – якось запитав його Олексій.
– Молюсь, – спокійно відповів йому Андрійко.
– Про що? – здивувався брат. – Ми ж разом з мамою молимося кожного дня, вранці і увечері.
– Щоб ішов дощ і мій дубок прийнявся та виріс великий-превеликий, – серйозно продовжував той.
– То ти гадаєш, що цього досить? – посміхнувся Олексійко і, не чекаючи відповіді брата, побіг до ізвору за водою, аби власноруч напоїти свого підопічного.
Поступово спливали дні. Час від часу було чутно вибухи з різних боків, але в селі панувала тиша. У обідню пору сонце забиралося вгору все вище й вище і на кінець квітня температура повітря часто сягала тридцяти градусів. Андрійко продовжував чемно молитися, а Олексійко – наполегливо носити воду з криниці і поливати свого дубка. Тепер він робив це майже щоденно.
Хоча деревце Андрія також прийнялось і його невеличка крона вкрилася зеленим листячком, але дубок Олексія помітно випереджав його в об’ємі зелені, а головне – на ньому стали рости нові гілочки, які суттєво збільшували крону порівняно з сусідом.
Весна видалась сухою, дощів практично не було. За три місяці – кілька, та й то невеличкі. Незважаючи на це, деревце Олексійка почувалося досить комфортно. Його крона збільшилася в кілька разів, помітно потовщав стовбур. Натомість дубок Андрія практично зупинився в рості, а згодом став поступово в’янути. Молитви його господаря не приносили бажаних наслідків.
До осені деревце не дотягло. Якось на початку серпня брати вийшли за ворота і Олексійко скрикнув: «Ой, дивись, Андрійку, твій дубок зовсім засох!»
– Так, – сумно відповів той. – Мабуть я не досить чемно молився.
– А може причина не в тому і все набагато простіше? – посміхнувся брат і красномовно подивився на свого друга, що продовжував зеленіти, незважаючи на майже сорокаградусну спеку, та бадьоро шелестіти на вітрі соковитим листям.
– Мабуть ти правий, – невесело погодився Андрійко і теж подивився на деревце брата, що вже кидало помітну тінь на спраглу землю. – Можна я буду разом з тобою ходити до криниці по воду і допомагати тобі поливати дубок? Коли з часом на ньому поспіють жолуді, я посаджу одного з них в лунку і вирощу його сина.
– Гаразд, домовились! – посміхнувся Олексій і брати міцно обнялися.
Від тієї розмови минуло немало часу. Брати разом ходили по воду і щедро напували уже спільного зеленого друга, який значно випередив їх у зрості. Та одного разу, коли після виснажливого трудового дня вони відпочивали під кроною дерева, дослухаючись до вибухів снарядів української армії, що гнала лютого ворога геть з рідної землі, на дорозі ледь-ледь завиднів силует людини. Чоловік помітно накульгував і повільно рухався в їх сторону. Чимось знайомим віяло від його статури, але солідна відстань не давала можливості визначитись, чим саме.
– Дивись, якийсь інвалід повертається з фронту, – промовив згодом Андрій.
Брат повернув голову у бік незнайомця і також став пильно вдивлятися в силует, який поступово наближався.
– Так це ж… – раптом вирвалось у нього і, миттю підхопившись на молоді ноги, Олексій босоніж стрілою помчав у напрямку чоловіка.
– Мамо – тато! – щосили закричав Андрій і ніби та блискавиця, скочивши з лавиці, полетів слідом за братом.
20, 21.07.2022