(Аляудський «висяк»)
Цього року кінець липня видався спекотним. Південні широти лише підіймали градус теплової напруги, перетворюючи пообідні години у справжнє пекло. Начальник слідчого відділу обласного управління поліції Олекса Кондус добре розумів, що піти у відпустку раніше кінця листопада чи початку грудня йому не випаде, а тому вирішив хоч на трохи знівелювати власну «офіцерську» засмагу, а заодно обновити свої плавки, які не залишали шухляди платтяної шафи уже кілька років поспіль. На свій страх і ризик він жартома запевнив начальника управління, що цими вихідними у місті все буде спокійно, і, отримавши «добро» генерала, у п’ятницю надвечір подався в напрямку моря.
Уже дорогою Олекса зателефонував своєму доброму університетському товаришеві, курортний бізнес якого упевнено стояв обома ногами на причорноморських землях.
– Мої вітання, Олеже! – промовив він, коли на протилежному кінці взяли слухавку і з навушника долинуло знайоме: «Алло, на дроті». – Їду в твоєму напрямку, маю пару днів вільного часу для відпочинку. Вирішив помочити ноги у смарагдових водах Дніпро-Бугського лиману, а якщо повезе з нашою вітряною тітонькою розою та напрямком прибережної течії – то і Чорного моря.
– Ну, нарешті! Хоч поговоримо по-людськи, а то забув уже, коли останній раз і бачилися, – знову долинуло з динаміка. – Але я сьогодні буду пізно. Сам розумієш, кінець тижня. Потрібно завершити деякі термінові справи. Одначе не турбуйся, зараз зателефоную дружині і вона влаштує все якнайкраще. Снідаємо завтра обов’язково разом і не заперечуй! – завершив товариш, після чого відразу ж поклав трубку.
І отак завжди, скільки він пам’ятає їх взаємини після закінчення вишу. Пару коротких фраз у телефонному режимі, кілька хвилин випадкової зустрічі і бігом далі. У кожного свої невідкладні справи, ділові чи службові побачення тощо.
Валентина стрінула його теплими обіймами біля воріт їхнього заміського будинку, котрий вони побудували років десять тому прямо на березі моря, неподалік свого туристичного комплексу. Вона, як зазвичай, виглядала значно молодше свого віку. Свіжа, струнка, підтягнута. Одним словом, як прийнято нині говорити у таких випадках – доглянута.
Віддавши куплений по дорозі спеціально для неї букет місцевих троянд і поцілувавши дружину товариша в щічку, Олекса попрямував слідом за хазяйкою вглиб розкішного готельного комплексу, головний корпус якого у формі круїзного лайнера розрізав навколишній сосновий ліс навпіл. Його очі радували численні клумби прекрасних троянд та інших різноманітних квітів, що були розбиті навколо досвідченим майстром і доглянуті турботливими руками персоналу. З висоти пташиного польоту складалося враження, що велетенський білосніжний теплохід перетинає зелену косу на шляху з лиману в море чи навпаки. Захоплююче видовище магнітом притягувало туристів зі всієї країни і навіть близького зарубіжжя.
– Як справи? Що новенького? Ще не одружився? – щебетала жінка.
– Нічого особливого. Якщо перефразувати широко відомий у часи нашої юності вислів одного із класиків хибної ідеї світового устрою – робота, робота і ще раз робота! – посміхнувся він. – Сама розумієш, на особисте життя просто не вистачає часу, – уже з серйозним виразом обличчя розвів руками Олекса.
– То може хоч «генерала» уже отримав? – не вгавала Валентина, вправно відкриваючи двері одного з номерів будинку для гостей, які виходили прямо на пляж.
– Та де там, – красномовно махнув рукою сищик. – То робота дурнів любить, а чини та звання шанують у першу чергу спритних, – знову посміхнувся детектив, але ця усмішка у нього вийшла уже не такою яскравою.
– Гаразд, не буду тобі докучати з дороги. Олег сьогодні буде пізно, а тому за пів години прошу до вечірнього нашого столу. Я особисто складу тобі компанію.
– Вибач, Валентинко, та я уже перекусив у придорожній кав’ярні, коли купував тобі квіти, а тому не турбуйся. Велике тобі спасибі за запрошення, але хочу прогулятися берегом. Зустрінемося вже завтра за сніданком, коли Олег буде вдома. Гаразд?
– Ну, як знаєш, – мило усміхнулась вона. – Тим паче, що я о цій порі – лише воду п’ю. Гарної прогулянки і приємних снів!
– Доброї ночі! – промовив у відповідь Олекса і, кинувши свою невелику спортивну сумку з нехитрим курортним скарбом прямо на підлогу, біля свіжозаправленого ліжка, замкнув двері номера та попрямував на привабливий шурхіт морських хвиль.
Про цю мить він мріяв уже кілька років. Просто забути про злочини, викинути з голови всі кримінальні справи і версії досудового слідства, висновки судово-медичних і криміналістичних експертиз, занурившись з головою у чарівні хвилі такого любого йому Чорного моря. А тому, підійшовши до води, він хутко зняв верхній одяг, акуратно склав його на свої чорного кольору шкіряні кросівки і вже хотів було з розгону поринути у трепетну морську стихію, але раптом зупинився. Уважно просканувавши вечірні сутінки навколо і блискавично оцінивши ситуацію, він швидко зняв рештки одягу, які слугували чоловікові так званим фіговим листком. Залишившись у костюмі Адама, ще досить молодий чоловік кинувся назустріч вечірньому морю і, прямо влетівши у приємно освіжаючу воду, енергійно поплів у морську далечінь.
Проплававши не менше години і трохи втамувавши жагу за морськими ваннами, Олекса неспішно повернувся до берега. Улучивши момент, коли поблизу його одягу не було жодного із нічних пляжників, швидко вибрався на берег і одягнув сухі плавки. Не цього разу – посміхнувся він сам до себе. Взявши до рук джинси, футболку та кросівки, новоприбулий відпочивальник босоніж повільно пішов по крайці моря туди, де на обрії ще виднілися ледь помітні сліди зорі на ім’я Сонце. Досить інтенсивний вечірній бриз не давав комарам-нахабам можливості завадити продовженню цієї неперевершеної вечорової казки.
Десь за пів години Олекса зупинився біля однієї із численних прибережних таверн, що мовби гриби після дощу зустрічалися йому на шляху, і вирішив під плескіт хвиль випити кухоль пива з місцевими дарами моря. Неспішно одягнувшись, він знайшов вільний столик на відкритій терасі, зручно вмостився на одному зі стільців і взяв до рук меню, яке на диво лежало тут же. Не встигли очі відвідувача добігти до кінця переліку страв та напоїв, як біля столу виріс статний молодий офіціант.
– Раді вітати вас у нашій таверні! Чого забажаєте скуштувати? – чемно посміхнувся юнак і витяг із кишені записника з невеликим гостро заточеним олівцем.
– Кухоль холодного темного пива і креветки, будь ласка, не менш чемно коротко зробив замовлення Олекса і під музику прибою з головою занурився у спогади своєї юності.
Пригадалася перлина біля моря, яку він любив називати українською південною Пальмірою, Французький бульвар з його першою в Європі безшумною бруківкою, затишний «Дельфін» із чистим прибережним піском та рестораном «Глечик», що заховався в глибині саду, за імпровізованою лісою, а також вишукана Аркадія з її багатолюдними, гамірливими курортними набережними. Водночас він із невимовним задоволенням безтурботно спостерігав, як за декілька метрів ті ж морські хвилі, але через кілька десятків років, лагідно облизують мокрий берег, залишаючи на піску невеликі шматочки білосніжної цукрової вати, що так смакувала в дитинстві.
За якийсь десяток хвилин вправний офіціант приніс замовлення і Олекса із апетитом переключився на пиво з креветками. Цьому процесу плотської і духовної насолоди не заважала навіть галаслива компанія, на яку детектив звернув увагу відразу, тільки-но піднявся на терасу.
Семеро молодиків розташувались у протилежному кутку дерев’яного помосту, навколо зсунутих до купи кількох столиків. Посередині, на здоровенній тарелі, височіла величезна гора морепродуктів. То була досить крупна місцева чорноморська креветка в перемішку з мідіями та рапанами. Навколо здоровезної купи так званого морського коктейлю, приготовленого рукою невибагливого кулінара, по краю тарелі розташувалося з півтора десятки крабів червоного кольору, які мабуть за задумом автора повинні були надати блюду імпозантності, а то і помпезності. Всю цю розкіш південних широт компанія смакувала, беручи ту смакоту просто руками, як і рибу, птицю чи молодицю, та апетитно запивала світлим кеговим пивом. Купи креветкової та крабової шкаралупи, а також півтора десятки пустих кухлів, на імпровізованому столі були свідками того, що молодики сиділи тут уже не першу годину.
Зі всього гурту виділявся кремезний чолов’яга, середнього росту з досить великим животом. Його шию прикрашав товстий ланцюг жовтого металу із таким же масивним золотим хрестом, оздобленим дорогоцінним камінням. Далеко не кожен священнослужитель міг похвастатись культовою атрибутикою таких розмірів, як і не кожен ювелір – такою кількістю дорогоцінного металу та каміння. Те розп’яття практично лежало на неабияких розмірів череві свого власника. На вигляд йому було років п’ятдесят, тоді як вік решти не перевищував і сорока. Навіть неозброєним оком можна було помітити, що цей черевань користувався беззаперечним авторитетом серед інших членів компанії. Поводження його оточення більше нагадувало Олексі запопадливу поведінку «шісток» на зоні, ніж звичайне застілля колег чи друзів у кінці робочого тижня. Щось схоже на «сходняк», – майнула думка, але він відкинув її у самому зародку, намагаючись абстрагуватися від особливостей своєї професії.
Невдовзі до таверни увійшла елегантна пара. Це був чоловік середнього віку, одягнений у світлі штани, такі ж бежеві туфлі і фірмову теніску. Його супутниця виглядала років на тридцять. На ній було також світле легке плаття. Відпочивальниці, зазвичай, одягають такі перед вечірніми вилазками до ресторанів та барів побережжя. Доповнювали вбрання молодої жінки елегантні кросівки від «Gucci» кремового кольору, які дозволяли почуватися комфортно на пляжному піску.
Окинувши нових відвідувачів закладу безстороннім поглядом, Олекса знову зосередився на вечірньому прибої та прохолодному пиві зі свіжими креветками. Однак такий стан невимушеності та розслабленості продовжувався недовго. Поволі у цю ідилію стала втручатися його професійна пам’ять, все більше і більше додаючи відчуття якогось дискомфорту. До музики прибою та приємного смаку креветково-пивного коктейлю, десь на рівні підсвідомості, поступово стали домішуватись якісь незрозумілі візії. Пам’ять усе настирніше виривала нечіткі, розмиті фрагменти не зовсім далекого минулого із дещо кримінальним забарвленням. Він усе більше ловив себе на думці, що уже десь бачив цього елегантного чоловіка, але в іншій обстановці. Поступово перед очима детектива спливло фото людини, яке пару років тому приніс молодий слідчий-практикант із лікарні швидкої медичної допомоги. То була світлина непритомного чоловіка, життя якого напередодні дивом удалося врятувати лікарям.
Трапилося те пізньої осені, в останніх числах листопада. Уже зарядила холодна, осоружна мряка. Ночами температура повітря опускалась до нульової позначки і на ранок жителі міста мали сумнівну приємність любуватися дивовижним крижаним вбранням навколишніх дерев, кущів, авто і всього, на що падали дрібні краплини осіннього дощу, які юний дід мороз, особливо не зволікаючи, перетворював у кришталеві шати. Саме о тій порі до чергової частини відділу поліції Центрального району обласного центру надійшов незвичайний дзвінок. Телефонували двоє затятих рибалок, які навіть у цю погоду вирішили спробувати свого нелегкого рибальського щастя. Мабуть саме про таких говорять, що охота – гірше неволі. Вони повідомили про те, як у прибережному очереті річки Інгул, на Аляудському півострові, знайшли труп невідомого чоловіка зі знівеченим обличчям. Людина була напівзатоплена, без верхнього одягу і в закривавленій сорочці.
У той час неподалік, на Другій набережній, завершувала роботу оперативно-слідча група райвідділу і черговий, старинний Олексин товариш і колега майор Комашка, негайно спрямував її до місця нової події. Досвідчений керівник групи, оперативно оглянувши «труп» невідомого чоловіка середніх років і встановивши, що в ньому ще тепляться незначні залишки життя, негайно викликав швидку. «Загиблому» повезло знову, оскільки з розташованої на півострові військової частини до лікарні швидкої медичної допомоги міста направлялося спеціалізоване авто. Ним закривавленого «потопельника» і було невідкладно доставлено до медичної установи, а лікарі-професіонали змогли витягти його, так би мовити, з того світу.
В процесі розслідування вдалося установити особу постраждалого. Ним виявився досить відомий у місті бізнесмен, який тривалий час успішно займався автоперевезаннями. Окрім спотвореного обличчя на грудній клітині потерпілого лікарі нарахували п’ять ножових ран. Як говориться в подібних випадках, він народився в сорочці, оскільки жодна з них не виявилась смертельною.
Мабуть убивця не був упевнений у стовідсотковому результаті, бо притопив свою жертву в безлюдному місці, сподіваючись на те, що вода і холод у будь-якому випадку довершить задумане. До того ж кількість, характер та локалізація поранень практично не давали шансів потерпілому на спасіння без сторонньої допомоги, а тому ті два відчайдухи, фанати осінньої рибалки, стали чи не вирішальною ланкою в ланцюгу випадковостей, які дали змогу медикам отримати остаточну перемогу над смертю героя світлини.
Одначе відпрацювання слідчих версій бажаних результатів не дало. Хоча були всі підстави вважати, що чи не єдиною причиною замаху на вбивство постраждалого була його професійна діяльність, а найбільш імовірним замовником убивства – його прямий конкурент, також відомий у місті автоперевізник, але досудове слідство забуксувало на самому старті. Підозрюваний не тільки категорично заперечував будь-яку свою причетність до цієї пригоди, але і мав стовідсоткове алібі. За кілька днів до того він з коханкою вихав за межі країни на відпочинок і повернувся із-за кордону уже після госпіталізації постраждалого. Про це красномовно свідчили штампи відповідних служб у закордонних паспортах обох. Окрім того ці обставини підтвердили допитані в якості свідків у справі коханка та дружина підозрюваного.
Тому Олекса розумів, що без встановлення особи конкретного виконавця чи виконавців злочину, посадити на лавку підсудних замовника убивства йому не вдасться. Тоді він і віддав ту безперспективну справу молодому слідчому-практиканту, який входив до складу групи під час її розслідування «по гарячих слідах», оскільки відділ був завалений роботою по самі вуха, якщо не з головою. Як би там не було, але через закінчення відведеного процесуальним законом максимального терміну досудового слідства провадження у справі довелося призупинити, а сама вона перейшла в розряд так званих «висяків». За місцем виявлення постраждалого, у відділі за нею закріпилася неофіційна назва «Аляудський висяк».
Чим уважніше Олекса вдивлявся у риси обличчя чоловіка за сусіднім столиком, тим більше зростало його переконання у тому, що це був дійсно потерпілий по «аляудській» справі. Останньою краплею у келиху тієї упевненості стала ледве помітна родимка біля мочки його лівого вуха. Вона значилась серед особливих прикмет зниклого без вісти бізнесмена.
Зробивши замовлення, пара перейшла до обговорення сьогоднішньої подорожі на яхті навколо Кінбурнської коси, подробиці якого Олексу не цікавили. Він перевів свій погляд у бік моря, де на обрії яскравими вогниками переливався пасажирський лайнер, що прямував із Одеси курсом на Крим, аж доки той не сховався за обрисами острова Березань. Але ще за інерцією детектив продовжував тримати пару в полі зору. Професійна інтуїція підказувала йому, що ця випадкова зустріч може мати якесь продовження.
Говорила переважно жінка, а чоловік здебільшого обмежувався короткими репліками або інколи просто кивав головою на знак згоди чи заперечення. Раптом його увагу привернув ватажок гамірливої компанії, який гукнув кельнеру, аби той приніс ще свіжого пива. Сусід несподівано утратив інтерес до розмови зі своєю супутницею і повністю зосередився на череваневі. Помітивши різку зміну у поведінці співрозмовника, жінка замовкла. Деякий час чоловік у світлому уважно дивився у бік нетверезої компанії, а потім повільно підвівся і так же неспішно пішов у її напрямку, не відводячи зосередженого погляду від ватажка. За кілька метрів бізнесмен зупинився і продовжував мовчки дивитися на товстуна, ніби щось пригадуючи чи в чомусь сумніваючись. Невдовзі той також звернув увагу на чоловіка у світлому.
– Ну, чого вирячився? – уже не витримавши, грубо запитав опецьок, а його оточення відреагувало вибухом п’яного реготу. Розв’язна поведінка молодиків яскраво демонструвала присутнім, що вони тут контролюють ситуацію. Але бізнесмена це зовсім не збентежило.
– Ви що, не впізнаєте мене? – впевнено, спокійним голосом, запитав він ватажка, не звертаючи жодної уваги на поведінку його оточення.
– Ні, – уже не так хамкувато, але досить категорично промовив опецьок. – Чому це я маю тебе впізнавати? – перехопив він ініціативу. – Я що, тобі дитину христив чи ти мені свічку тримав? – знову став кепкувати він і цю останню репліку п’яна компанія знову підтримала дружним реготом.
– Ні, не христив і не тримав, але мене звати… – і тут він чітко, на всю терасу вимовив своє прізвище, ім’я та по батькові.
– І що? Хоч сам Папа Римський, – брутально кинув черевань, зробивши кілька ковтків пива з кухля, який тримав у лівій руці.
– А те, що я тоді не ґиґнув там, на Аляудах, – дивлячись прямо в очі товстопузому та роблячи ще кілька повільних кроків йому назустріч, знову чітко і упевнено промовляв бізнесмен. – А ти, всадивши лезо ножа кілька разів мені прямо в груди і кинувши у воді посеред інгульського очерету, не сподівався на таку зустріч? – чоловік у світлому раптом перейшов на «ти», але так же незворушно продовжував ставити свої запитання.
Несподівано за столом, як і на всій терасі, настала цілковита тиша. Очі ватажка якось неприродньо вирячились, ніби у здоровенної жирної жаби, що сиділа на купині посеред свого болота і зібралась було проквакати в черговий раз. Він повільно, мовби щось пригадуючи, поставив недопитий кухоль на стіл і неквапливо піднявся на зім’яклі ноги. Ледве переставляючи їх по черзі, черевань подибав назустріч привидові, в якому поступово став упізнавати свою колишню жертву. Діставшись до неї на відстань витягнутої руки і все ще до кінця не вірячи своїм очам, кілер повільно простягнув уперед праву руку, ніби намагаючись пересвідчитись, що перед ним не марево, а жива людина. Водночас його вирячені очі досягли таких розмірів, що здавалось вони ось-ось випадуть і покотяться дерев’яним помостом прямо під імпровізований стіл. Колір лиця найманого вбивці, яке у цей час скоріше нагадувало свиняче рило, став поступово мінятися з червоного на синій і невдовзі досяг темно-фіолетового відтінку.
– Ти?. Ти?!. Не може бути… – ледве прохрипів він і повільно став осідати на підлогу, так і не змігши дотягнутися рукою до воскреслого привида, що незворушно стояв напроти і жоден м’яз не сіпнувся на його обличчі.
Коли ноги череваня підкосилися остаточно і він, ніби бурдюк із рідиною, рухнув на підлогу таверни, навколо запанувала мертва тиша. Було чутно навіть, як у декого із п’яної компанії задзвеніло у вухах. Мабуть саме той дзвін і привернув увагу господаря закладу, бо той вперше за весь вечір увійшов до зали. Побачивши на помості посинілого череваня без жодних ознак життя, він завмер із безпорадним виглядом прямо на півкроку. Невдовзі прийшовши до тями, питомий представник курортного сервісу тремтячими руками витяг із кишені власного мобільника і похапцем став викликати швидку.
У цей час бізнесмен повернувся до свого столика і допоміг присісти збентеженій супутниці, яка за весь цей час не промовила жодного слова. Потім він кивнув Олексі, в якому зрештою упізнав детектива, що приймав участь у його кількагодинному допиті молодим слідчим після виписки зі стаціонару, а затим опустився на стілець поряд із дамою у світлому.
Олекса навпаки підвівся із-за столу, підійшов до нерухомого череваня і під товстим шаром жиру спробував було нащупати у того пульс. Спочатку на зап’ястку, а потім на шиї. Але це йому так і не вдалося. Потім детектив також дістав свою мобілку і, дещо відійшовши в сторону, набрав номер телефона чергової частини обласного управління поліції. Коли з навушника долинуло, що майор Комашка слухає, він коротко змалював ситуацію і попросив того терміново направити оперативно-слідчу групу до курортної зони «Коблеве».
– Чи ви хоч ноги встигли намочити, пане полковнику? – жартома запитав колега і повідомив, що група виїжджає за п’ять хвилин.
– Доки хлопці дістануться, я ще встигну, – в унісон колезі і старому товаришеві відповів Олекса перед тим, як покласти трубку. – Всім залишатися на місцях до приїзду швидкої та поліції! – уже голосно звернувся він до присутніх і представився.
Карета швидкої із місцевої лікарні приїхала лише за пів години. Оглянувши пацієнта, лікар констатував смерть попередньо внаслідок інфаркту міокарда.
На цьому моя спроба відпочинку на морі і закінчується, – з сумливою посмішкою на обличчі подумки констатував Олекса. – Але поїздка дарма не минула – все-таки удалося трохи поплавати, побачитись і поспілкуватися з дружиною товариша-однокурсника, а головне – нарешті, хоча й цілком несподівано, розкрити «Аляудський висяк»!
А ще детектив упіймав себе на думці про те, що це чи не єдиний випадок у його житті, коли небесне правосуддя звершилося раніше за земне.
18-21.09.2022