Від дурощів до цноти,
Від сумніву до віри,
Від гордині зарозумілості
І до останньої дуелі.
Я про рецензентів,
Від першої особи
Постараюся та їх лиця не втратити,
Але все ж таки думку свою до них промовити.
Що, думка, вже? —
Потішається дотепний читач. —
А ваша думка на якій мові?
Ну і нехай, якщо вам так коротше,
Але все ж таки, спробуйте прочитати.
Ось перший рядок, —
І на початку було слово, —
Так... хоч і вбоге все ж,
Але слово стало вінцем,
Тому що все набуло сенсу
І стало ясніше для людини,
Бо все навкруги було спрощено...
Щоб кожна людина та навіть звір
Мав справжнє лише своє лице.
І тому хижий вовк називався вовком,
А вівця, ну що поробиш, лише вівцею.
. . .
Ваше гидливе до світу хробаче натхнення
Тхне с"цукором" імперсько брюзгливих обмов.
А хто агресор? Визначтеся як небудь самІ,
Розставте все на свої місця у вашому
Хитком Шалтає-Болтає хибних промов.
Бо ви опираєтесь пафосно на Християнство,
Але ваш стан тхне рецензійною псиной,
І кожного разу ви виберете, — "Пробач Варраву!",
Бо мазані в принци без крові та принципів,
Від світу рецензентів люмпентського тилу.
Жовтороті та слизькі на кожному перехресті,
Все стоїте у великій калюжі посеред дощу,
Та претензії маєте і до дівчини, і до монаха,
Що переніс дівчину через глибоку калюжу,
І навіть на потоки води в одвічне бездоріжжя,
І тому з притензіями, до природи кожної зливи,
І це в вас огидне до всесвіту почуття породжує…
Ваше хитке і одночасно вередливо-сором’язливе,
— «не пробачу», тобто з ващої мови — «нє прощу».
І тому стоїте глухі до всіх, та ніким непробачені,
З сенсами, що одночасно хиткі та втрачені,
І рецензуєте на всі голоси чиєсь справжнє життя,
Гусиним, як і ваша під петлю шия мащена, розчерком —
«Підвищити податки, на втрати свідомо доморощені,
Бо війна, це наше прагнення до суцільного миру…»
Але це було лише не прикрите лицемірство...
Та ви все на тому перехресті посеред дощу...
...
А світ мовчить, бо все бачить і казка така, —
Повзе по корі великого дерева хробаче, —
Заповзе в ямку і все для нього холодно й темно,
А виповзе на пагорб кори, то і сонце потилицю напече…
А був би осторонь, то всю картину побачив би,
Бо, то мирове дерево, яке не задовольняє розум
Хробака, що лише по корі його до власного світла повзе,
Але не листя, ні крони в житті не бачить…
І тому все буркотливо розносить вщент.
...
Якщо пиха не зайняла гострий розум,
Та до моєї промови,
Був уважним таємний рецензент,
То все що він почув,
Сказано ще за прадавні часи,
І це лише три притчі з *дзен.
p/s: * — використані притчі з Дзен-Буддизму "про хробака, птаха, дерево, та світосприйняття", "про двух монахів дощ та зайві цноти", "про зневіру навіть своїм очам що затуляє очі розуму", і старозавітне "про перше в слово переведене тлумачення, що стало змістом і сенсом мови першої людини". Лише нагадаю, що доба (день) та період то синоніми на древньо арамейському і тоді всі вкладені сенси повертаються на свої місця... а при перекладі до грецької й далі вони були втрачені. Так і деякі народи втрачають розуміння слов, навіть знаходячись поруч, та начебто корінням однієї мови історично з'єднані, а може ні і то все зайва маячня пропагандистів та політологів, якщо і одно й те саме слово правди не розуміють?