поки горить свіча
Гаснуть очі іконні в прозиранні свічад,
на моє підвіконня віск роняє свіча.
Він стікає слізливо до хисткої ріки:
чи то зоряні зливи, чи то душі людські.
Там за млою скляною померанцевий жах,
під стіною нічною храм стоїть на кістках.
Поруйнована призьба, напівзнищений рід,
жалю заспів і приспів, пісня часу навзрид.
Злозичливі примати всіх часів і століть
згвалтували праматір, небо кинули в кліть.
Понівечене древо, перепріла листва,
із сукупного чрева проростає трава.
На карбованій лутці облягається синь:
скрута з тугою в скрутці, наче тінь поколінь.
Безнадійні зіниці, збір – з долонь крихітки,
обезкровлені лиця і жалобні хустки.
Голопуцьки, писклятка, пухлі янголи ті:
білі рисочки, цятки, пір’я снігу святі.
І зіяють в безодні опустілі світи,
чорні прірви голодні, ненаситні роти.
25.11 2023
Дев'яносторіччя Голодомору......