Удень все ж веселіше! А на вечір…хуга виє;
Мляво свіча горить і на душі ніяковіє;
І серце ниє: йому стисло й скуто;
Ковтаю стиха вже ж нудьги отруту.
Читати хочу; очі ж бачать смутно,
Думки далеко; книгу закриваю;
Беру перо, сиджу; насильно вириваю
В сонної музи вкрай заплутані слова.
До звуку звук не йде…Втрачаю всі права
Над римою, служницею у храмі:
Вірш тягнеться, не рівня мелодрамі.
Готовий я, ліра не йде на змову.
Іду я до вітальні й чую там розмову
Про близькі вибори та про якусь там воду;
Хазяйка хмуриться, неначе на погоду,
В’яжучи спицями, щось каже про кроля,
Чи на червоного ворожить короля.
Це сум! Так дня за днем тягнуло і несло.
Але, якщо надвечір у сумне село,
Коли за шахами сиджу я у кутку,
Приїде здалеку в кибитці чи візку
Раптово так сім’я: старенька й дві сестриці,
(Білявки дві стрункі, рум’яні й круглолиці),
Як же оновлюється, боже, сторона!
Весела й світла, і блискуча вже вона!
Спочатку стриманість і в поглядах окови,
Потім слів декілька, а згодом і розмови,
А там і дружній сміх, і…понесло,
І вальси там, і шепіт за столом,
І легковажні погляди, й розмови,
На вузьких сходах й зустрічі бідові;
І діва в сутінки на ганок, як зазвичай:
Відкриті шия, груди, хуга їй в обличчя!
Та хуга півночі зашкодить їй не в змозі,
Як же палає поцілунок на морозі!
Яка ж то свіжа діва в кушпелі снігів!
P.S. Пушкін О.С.