Глибока, як вирва, зима.
Занурена в темряву хата.
Замети лягли кружкома.
Час вертить свої коліщата.
Погода не годить життю.
Снігів неосяжна пустеля.
Свічадо – суддя відбиттю.
Чіпляються тіні за стелю.
Ніч впала додолу ничком,
ледь-ледь не діставшись до ґанку,
годинник секундним смичком
змахнув і заграв на світанку,
як ранок наступному дню
намішує світла по вінця,
тремтять від ясного вогню
сухі ясенові полінця,
як зірка скотилась у двір,
упала в порожнє цеберце,
і слово проникливе “вір”
забилося рибкою в серці,
як світло спіткало слова
і висікло з темряви промінь,
розбилась кора льодова,
роз'ятрився сонячний пломінь.
В перетині змерзлих терпінь
єдналися подих і подив,
у синь до небесних склепінь,
задкуючи, холод виходив,
Звивався завітрений сніг.
Душа колихала колишнє,
як заходів план рятівних,
як зведення дій запобіжних.