Під час забав й пустої муки,
Бувало, я лірі моїй
Ввіряв най витончені звуки
Безумства, лінощів та мрій.
Але й тоді дзвін струн лукавий
Я мимоволі обривав,
Коли твій голос вкрай ласкавий
Мене раптово уражав.
Я лив потоки сліз раптових
І ранам совісті, мов спрей,
Твоїх промов не сізіфових
Блаженим був чистий єлей.
І нині із святої вежі
Мені ти руку подаєш,
Рятуєш серце у пожежі
І зупиняєш буйний треш.
Твоїм вогнем душа палима
Зріклася мороку суєт
І чує арфу серафима
В страху священному поет.
P.S. Пушкін