Дівчину просить козак: «Ну, кохано!
Коли ж покохаєш мене ти, Оксано?
Я шаблею можу коханій своїй
Здобути усе й насміхатись не смій!»
-Дівчина в тон,-Тож скажу. Ти не бійся.
Була у ворожки тут поруч у лісі.
Віщує мені на кохання, про все,
Того, хто мені у руках принесе…
Завдання скажу тобі так, не просте є…
Серденько рідненької мами своєї.
Настій я із попелу серця зроблю,
Поп’ю того зілля й тебе полюблю.-
Козак того ж дня мов закляк, ввесь змарнів,
Борщу не сьорбав, саламахи не їв.
Не міг собі дати він раду й забути.
І вбив він матусю й розрізав їй груди,
Дістав її серце (запекло згрішив)
Й-зі скарбом безцінним в дорогу мерщій.
Він серце те ніс переможцем бідовим
На рушнику…рушнику кольоровім,
Затято й сміливо, і так поспішав…
Та, ось він на ганку спіткнувся й упав.
І серце матусі миттєво і стрімко
Спитало його: «Не забився, мій синку?»