И я не я, и ты мне уж не ты.
Скрипят садов натянутые струны.
Играет ночь сонату темноты.
И воет волк – тоскливо и безумно.
Кружит тоски голодной карусель.
Звенят миров обледеневших звоны.
И воет волк. И хищная метель
По улице несется незнакомой.
Ночей моих солист - ты, волк, непрост…
Оскалил холод в ночь клыки сосулек.
Вползает волк и тянет мерзлый хвост,
В созвездье Рыб поймав десяток тюлек.
Ты, волк, садись. Приляг, ночной мираж.
Ты расскажи свои печали волчьи.
А смушки сбрось. К чему нам камуфляж?
Ты лучше вой. Я буду слушать молча.
Хоть мы из сказок выросли давно,
Погрейся тут, мне тоже одиноко -
Пока рассвет сыграет в домино
На силуэтах огоньками окон.
Покуда солнца круг начнет разбег,
И тьму оплачут крыши-недотроги…
Лежит овечьей шкурой серый снег.
И умный пес скулит возле порога…
****
І я не я, і ти мені не ти.
Скриплять садів напнуті сухожилля.
Десь грає ніч на скринці самоти.
Десь виє вовк по нотах божевілля.
Бере голодну тугу — як з ножа.
Дзвенять світів обледенілі дзбани.
І виє вовк. І вулиця чужа
в замет сміється чорними зубами.
І виє вовк, ночей моїх соліст…
Заклацав холод іклами бурульок.
Вповзає вовк і тягне мерзлий хвіст,
в сузір’ї Риб вловивши кілька тюльок.
Ти, вовче, сядь. Ти на порозі ляж.
Ти розкажи свою пригоду вовчу.
А смушки скинь. Навіщо камуфляж?
Ти краще вий. А я собі помовчу.
Погрійся тут, моя нічна мано,
хоч ми із казки вибули за віком,
аж поки ранок в чорне доміно
зіграє з нами вогниками вікон.
аж поки сонце перепалить пруг
і сплачуть пітьму стріхи тонкосльозі…
Лежить овеча шкура завірюх…
І скімлить пес розумний на порозі…