Ти мене ніколи не лишав...
просто часом я про те не знала...
перелякана моя душа
власний шлях наосліп пізнавала.
Так я думала. Але ж... Але ж...
Ти був поряд, люблячий, незнаний.
Зупиняв на перехресті меж,
лікував невиліковні рани.
Люблячий. Любив таку, як є.
Розумів і сумніви й сумління.
Право волі шанував моє
і не ждав сліпого поклоніння.
Дякувати не потрібен храм -
Ти не визнавав брехливі храми.
Серед радощів і гірких драм,
ми були дітьми, а не рабами.
Я достатньо цей пізнала світ,
щоб урешті зрозуміти диво,
як отримаєш Любові плід -
некрасиве бачиться красивим.
Бо до чого доторкнеться Бог
змінюється зовні і по суті...
ні проблем віднині, ні тривог,
мрії мої чисті і розкуті.
Ти мене ніколи не лишав
в розпачі, у горі, безутішну...
Лиш чекав, коли сама душа
подолає перешкоди грішні.
І засяє сонячна, яснА
так, щоби розвіялась манА.