В країні - ми були бастарди,
відкинув її сподівання…
Ми правду шукали, як барди,
у променях щастя кохання…
Та дні миготіли геть хутко
тривожним коліс перестуком...
Чи бути в любові у смутку,
як брала та нас на поруки?
І ми, щоб губами відчути -
любов роздягали монашку...
Дива у нас були в здобутку,
життя закуривши в затяжку…
Обривами та берегами
ми пили чужий пряний вітер...
Згоряли безжально кострами,
щоби коханих зігріти…
І що нам похмурі всі хмари,
якщо ми у дошку сп’янілі,
кохання у Небі купали
Отих, Хто Біжать По Хвилях!
Весняні капелі і глюки,
ловили жагуче губами…
Нас літо брало на поруки…
Та Осінь спалила вогнями...
Невірних жінок цілували
безглуздо серця їм відкривши…
Достойним – ми менше давали…
Шкода, що не встигли їм більше…
В убогості горизонталі
здобутків завжди міліграми…
Та йшли ми по Вертикалі…
Співали же - під Небесами …
Палили безмежно всі сили
у пошуках див за горою…
Під янголів - біси косили…
А ми їх лишали покою...
Розлуки нас вщерть цілували…
Спасибі тій юді-науці!
Не думали ми й не гадали,
що щастя зорює в деталях…
Кохання же видно в розлуці...