Перевод на украинский речи т. Лебедева-Кумача на VI пленуме Правления Союза советских писателей СССР, посвящённом 125-летию со дня рождения Тараса Григорьевича Шевченки, 1939 г.
Товариші! Перш за все хочу я
Застерегти нашу письменницьку раду:
В порядку дня скромна мова моя
Має голосну назву докладу,
Але я не докладач-шевченкознавець,
Та й навіть тягатись із тими не мав,
Хто, може, життя своє, як закоханець,
Любовно шевченковій темі віддав.
В порядку пленуму стоїть багато
Академічних докладів, ну а на себе
Мені вчений вигляд приймати
Якось і незвично... та й не треба!
Я слово узяв не щоб повчать, —
Я сам ще учуся. Та й хочу із вами
Тараса Григоровича вшанувать
Від серця йдучими словами.
Не вмирають такі, як він,
Безсмертна народної душі природа,
Йому, як живому, низький поклін
Від мого я приніс народу.
Поклін та спасибі за голос віщий,
Що звав серед ночі у радісний день,
За мудрість, за людську любов найсильніщу,
За пісню дзвінкую, за віру в людей!
Буть не звикла людина радянська
«Йваном, що не пам'ята рідства»,
Не «божою волею», та й не зненацька
З'явивсь Київ, Тбілісі, Мінськ та Москва.
Не від богів нам дано було, не з неба
Наша країна, культура, освіта,
Й несем імена ми великії в себе,
Як поропор правди, і чести, і світла.
Не дарма ми святкуєм усяк ювілей,
Не просто так ми відзначаємо числа,
Для нас ювілеї великих людей
Повні живого, могутнього смислу.
Я слова старинного не побоюсь
(Не все в старині порохня та сміттячко),
Світочів цінує Радянський Союз,
І наш Шевченко — це нашим є світочем!
Народ взнав одразу поета свого.
Але багатьом його полум'я вадило, —
Одні чобітьми топтали його,
Ті лжою тушили й по-всякому гадили.
Чимало сідих буржуазних борідок
В академічній потузі лізло зі шкури,
Твердячи, що Шевченко, мовляв, саморідок,
Та не має ні генія він, ні культури.
Мовляв, він співець пісеньок немудряцьких,
Які полюбля сіра маса.
Так буржуазні повії письмацькі
Тужились внизити образ Тараса.
Інші великий образ Шевченка
В'явити вербою плакучою хтіли:
Він, мовляв, дядечко дуже добренький,
Дуже нещасненький та сльозливий.
Не тільки в статтях — у перекладах шкода
Їм не було на це райдужних красок,
Аби в руськім селі, на російських заводах
Не грянув би істинний голос Тараса.
У перекладі «кайдани» стали «пути»,
«Невір'я» Шевченка читалось як «вєра».
Так буржуазні ліліпути
Хотіли зв'язать та звалить Гулівера.
Іноді й ще безсовісніш падло бувало:
Перескочивши легко всі межі цинізму,
Образ Шевченка воне малювало
В жовто-блакитних тонах шовінізму.
Тарас до простого народу всіх націй
Був за матір добріш, як те сонечко грів,
Та все ж намагалась за нього чіпляться
Сволота, що гавкала: «Бий москалів!»
За життя шпики та жандарми, як біси,
Поету старалися вигадать пекло,
Й на вірші Шевченка по смерті лилися
Помиї, отрута та наклеп запеклий.
Але голос Шевченка гув набатом,
Нісся бурхливою й гнівною лавою,
І образ поета у формі солдата
Вставав, осяйний любов'ю і славою.
Російські селяни, російські робочі
Чули пісні боротьби й перемоги,
Бачили синії гнівнії очі,
Чули серцем серце поета свойого.
Й нехай їм «Кобзар» попадався колись
У перекладах сласних, бездарних, підленьких,
Але той в первотвір вже напевне дививсь,
Хто хоч раз доторкавсь до Шевченка.
Давня «Правда» не раз містила
Сповнені гнівом Тарасові блискавки,
І в масі народній росла та міцніла
Слава поета — борця й провісника.
І в робітничій хаті простесенькій,
На столі, де Ленін лежав із Некрасовим,
Часто стояв у куточку тихесенько
Простий та знайомий бюстик Тарасовий.
За царських часів, у добу тогочасних
«Великоросів» та «малоросів»
Вільною піснею, духом бунташним
Об'єднував він хлоп'ят і дорослих.
Пам'ятаєте школу колишню самі,
«Наставників» царських підступи тямите,
Кидали в серце дитяче вони
Насіння національної ненависти.
Й кожен з нас, хлопців, попавши у лапи
Іудушкам цим та чинушам,
Один одного лаяв «хахлом» і «кацапом»
І боляче ранив дитячую душу.
Але генії наші нас охороняли,
З душ витягали скабки-гнилушки,
Хлопців мирили, хлопців єднали,
Хлопців братали Шевченко і Пушкін.
Народам Тарас відкривав Україну
В усій красоті й без усяких прикрас,
Від пісні його розгиналися спини,
Й відчував свою силу працюючий клас.
Але тільки у вільнім Союзі Радянськім
Змогли ми пізнать і збагнуть до кінця
Великеє серце поета-страждальця,
Великую мудрість поета-борця.
Критик якийсь розбере знов і знов,
Та й дуже гарненько часом напише,
Котрий поет до народу прийшов
І котрий поет із народу вийшов.
Але не для всяких широт та вершин
Годяться стандартні ці мірки звичненькі,
Бо не вмістити в ніякий аршин
Могутній образ Тараса Шевченка.
Він не приходив і він не виходив, —
Шевченко — це геній особливого роду,
Він сам є народ і жив у народі,
Як голос, як совість, як пісня народу.
Душа його й нині, як Ленін, жива
В дзюрчанні Дніпра, у тремтінні вербини,
І в пісні, що хлопець тихенько співа
Про долю, про щастя, про милу Вкраїну.
Нам є в Шевченка чому повчитись:
Вмінню завжди ненавидіть тьму,
Вмінню життям всім з народом ізлитись
І беззавітно служити йому,
Величі серця, таланта розмаху,
Вмінню всю жизнь працювать над собою,
Буть лицарем правди, не знає що страху
Й не гнеться перед будь-якою судьбою.
Теперь його образ встає грандіозний,
Сяє нам сонцем крізь гори часів,
Но який він був скромний, який він був простий,
Який строгий до себе й до справ своїх!
Яку щиру любов він виказував людям,
Як, хворий, в засланні він пестив дітей!..
Ми пам'ять Шевченка вшануєм, як будем
За віршами не забувати людей.
У складних цехах людських душ загадкових
На точних знаннях одних не поїдеш, —
Як пошла брехня звучить краснеє слово,
Як сам ти в те слово своє не віриш;
Як серцю не мила Батьківщина-мати,
То вірші нещирі не вславлять її,
Як сам не готов ворога воювати,
Кого надихнуть на бій книги твої?
Перегукується наша година
Й великий Шевченків отой тестамент:
«Письменник повинно буть щира Людина,
А той, хто не любить людей, — не поет!»
Нема людяніше за нашу культуру,
Де всяк працівник є любимо країною,
Й слава радянської літератури
В тому, що ми цю культуру леліємо!
Часом говорять: — Такийсь громадянин
Дуже культурний... але страшний хам!
Він ерудит, та й велика свиня він, —
Отакої культури не треба нам!
Люблячи в людях, в мистецтві правдивеє,
Нам завіщав не терпіти Тарас
Криводушшя гнилеє, кохання нещиреє,
Безглуздості красок, пихатості фраз.
І сам він писав так просто і ясно
Не тому, що не міг складніш, —
Дорожче за все йому було маса,
Й він до неї звертав свій вірш.
Але, як вдивитись у вірші Тараса,
Під цією позірною простотою
Якої же складности, яких красок,
Якого майстра видно й праці якої!
Недаром навіть у Радянськім Союзі,
Коли шана й повага до віршів прийшли,
Ще трохи перекладів маємо, друзі,
Шевченківський вірш що нам передали.
Ми, в протилежність буржуйним педантам,
Не назвемо некультурним того,
Хто знав Шекспіра, Гете, Рембрандта,
І душу народа хто знав свого.
Нам є в Шевченка чому повчитись.
Хто зміг його вірш до кінця збагнуть?
Цим мало хто може з нас похвалитись,
Гріха таїти нема чого тут.
Секрет його вірш багатьом не пізнався,
Ми мало ще знаєм майстерність його.
І нам, поетам і шевченкознавцям,
Треба в ньому розкрить ще багато чого.
Колись ще великий наш Ломоносов
Вірші закув у метрах тугих, —
На вірш силабічний скінчилися спроси,
І «вільний» той вірш до часу затих.
Мені бачиться, ритміка древнього вірша
У віршах Шевченка притулок знайшла.
Він зробив її смільше та ще співучіше,
І рими його — як та пташка співа.
Шевченко — це Моцарт, а не Сальєрі,
Не втиснеш його в рамки формул і чисел.
Нам треба Шевченка промірять душею,
Збагнуть його вірша природу й смисл.
Винагороджено сто крат бува
Хто в світ Шевченка проникнув любовно, —
Живої напитись води помага
Поетам усім джерело те чудовне.
Ми, люди народжені Сталінським віком,
Що новий до Комуни узяли розбіг,
Схиляємось зараз перед чоловіком,
Що у тьмі передбачив наш радісний вік.
Тарасе Григоровичу, подивись,
Як пишно цвіте твоя Україна!
Ось з орденом — бачиш? — на грудях увись
Йде по ланах твоя Катерина,
І син в неї теж — найпрекрасніший син, —
Веселий, розумний, здоровий, красивий,
Він трактор веде між колгоспних рівнин,
І пісню співа з ним його чорнобрива.
За щастя твоєї Вкраїни, за волю,
За життя, що про нього ти мріяв, Шевченку,
Микола Щорс загинув героєм
І поклав живота богатир Боженко.
Але інші герої зросли й піднялись,
Богатирі — могутні, суворі.
Тарасе Григоровичу, подивись,
Як вони побіждають, будують і творять!
Дивися, як пишно цвіте культура!
Як прапор несуть український вірш
Бажан, Тичина, Рильський, Сосюра
І мо́лоді армія славна незгірш!
Дивись, як ми цінуєм науки, мистецтва,
Які людських талантів яскраві цвіти!
І пісня широка та вільна несеться,
Та пісня, що батько їй — ти!
Пілот, що нові прокладає траси,
Вчений, письменник, митець, герой труду —
Ніхто не забули свого Тараса,
Та й вже ніколи його не забудуть!
Ми втілюєм людськії мрії віків,
І генії наші нам в тім помагають,
У новій культурі більшовиків
Всіх світочів світу промені сяють.
Буває, я бачу в тумані часів
Моря чоловіцтва, а в авангарді
Йде моя Батьківщина в вогні прапорів,
Йде мій Сталін, йде моя партія!
І тут, на чолі людських всіх генерацій
Всі світочі світу здаються мені, —
Розбивши кайдани часів, Ленін з Марксом
Йдуть з нами назустріч червоній весні.
Всі генії знання, культури, мистецтва,
Хто жив і болів за долю землі,
Хто людину земну любив усім серцем,
Всі, всі під наші знамена прийшли!
І там, де Шекспір з Руставелі ступають,
Де Пушкін і Горький — у перших рядах, —
Йде Шевченко, і щастя із радістю сяють
У синіх великих глибоких очах.
І сонце новеє встає величаво
Й несе всьому людству нову, кращу жизнь,
Це є сонце волі, це є сонце слави,
Що ім'ям йому є комунізм!
Товарищи! Позвольте предостеречь
Заранее нашу писательскую раду:
В повестке дня моя скромная речь
Носит громкое название доклада,
Но я не докладчик-шевченковед,
И мне не под силу тягаться с теми,
Кто, может быть, годы, десятки лет
Любовно отдал шевченковской теме.
В повестке пленума много стоит
Академических крупных докладов,
А мне принимать учёный вид
И непривычно... да и не надо!
Я слово взял не чтобы учить, —
Я сам ученик. И хочу вместе с вами
Тараса Григорьевича почтить
От сердца идущими словами.
Не умирают такие, как он,
Бессмертна народной души природа,
Ему, как живому, низкий поклон
От моего я принёс народа.
Поклон и спасибо за голос вещий,
Средь ночи звавший в радостный день,
За мудрость, за силу любви человечьей,
За звонкую песню, за веру в людей!
Советские люди быть не привыкли
"Иванами, не помнящими родства".
Не вдруг и не "божьей волей" возникли
Киев, Тбилиси, Минск и Москва.
Не на пустом появились месте
Культура наша и наша страна.
И мы, как знамя правды и чести,
Великие в сердце несём имена.
Не зря мы справляем любой юбилей,
Не попусту мы отмечаем числа,
Для нас юбилеи великих людей
Полны живого, огромного смысла.
Я слова старинного не побоюсь
(Не всё в старине только хлам и ветошь), —
Светочей ценит Советский Союз,
И наш Шевченко — это наш светоч!
Народ сразу понял певца своего.
Но многим мешало Тарасово пламя, —
Одни сапогами топтали его,
Другие старались тушить словами.
Немало седых буржуазных бородок
В академическом никло рвении,
Твердя, что Шевченко, мол, самородок,
Но нет у него ни культуры, ни гения.
Он, мол, творец немудрящих песен,
Которые любит серая масса.
Так буржуазная книжная плесень
Пыталась унизить образ Тараса.
Другие этот великий образ
Пытались представить плакучей ивой:
Шевченко, мол, дяденька очень добрый,
Очень несчастненький и слезливый.
Не только в статьях — и в переводах
Они не жалели розовых красок,
Чтоб в русской деревне, на русских заводах
Не грянул подлинный голос Тарасов.
В переводе "кайданы" звучали как "путы",
"Неверье" Шевченко читалось как "вера".
Так буржуазные лилипуты
Пытались связать и свалить Гулливера.
Порой и почище людишки бывали:
Легко перепрыгнув пределы цинизма,
Образ Шевченко они малевали
В желто-блакитных тонах шовинизма.
Тарас к простому народу всех наций
Был ласковей матери, солнца теплей,
И всё ж за него пыталась цепляться
Сволочь, кричавшая: "Бей москалей!"
При жизни шпики; и жандармы, как черти,
Поэту старались придумать ад.
И на стихи его после смерти
Лились чернила, помои и яд.
Но голос Шевченко гудел набатом,
Нёсся бурливой и гневной лавой,
И образ поэта в одежде солдата
Вставал, озарённый любовью и славой.
Русский крестьянин, русский рабочий
Слышали песни борьбы и победы,
Видели синие гневные очи,
Чуяли сердцем сердце поэта.
И пусть им "Кобзарь" порой попадался
В плохих переводах, бездарных и подленьких, —
Тот, кто к Шевченко хоть раз прикасался,
Уж непременно заглядывал в подлинник.
Старая "Правда" не раз помещала
Полные гнева Тарасовы строки,
И в массе народной росла и крепчала
Молва о поэте — борце и пророке.
И в доме рабочем, на столике скромном,
Где Ленин лежал и лежал Некрасов,
Часто стоял в уголке укромном
Простой и знакомый бюст Тарасов.
В царское время, в эпоху прежних
"Великороссов" и "малороссов",
Вольною песней, духом мятежным
Объединял он ребят и взрослых.
Прежнюю школу вы помните сами,
"Наставников" царских помните козни, —
В сердце ребячье они бросали
Семя национальной розни.
И мы, ребята, попавши в лапы
К этим иудушкам и чинушам,
Друг друга ругали "хохлом" и "кацапом"
И больно ранили детские души.
Но гении наши нас хранили,
Из душ вынимали занозы-гнилушки,
Ребят мирили, ребят роднили,
Ребят дружили Шевченко и Пушкин.
Народам Тарас открывал Украину
Во всей красе и без всяких прикрас,
От песни его разгибались спины,
И чувствовал силу трудящийся класс.
Но только в свободной стране Советов
Смогли мы узнать и понять до конца
Великое сердце страдальца-поэта,
Великую мудрость поэта-борца.
Критик иной разберёт хорошо
И очень неплохо порой напишет,
Который поэт к народу пришёл
И который поэт из народа вышел.
Но не для всяких широт и вершин
Годятся стандартные эти оценки,
И не вместить ни в какой аршин
Могучий образ Тараса Шевченко.
Не приходил он и не выходил, —
Шевченко — гений особого рода:
Он сам народ и в народе жил,
Как голос, как совесть, как песня народа.
Бессмертен народ — и Шевченко живёт
В журчанье Днепра, и в дрожании вербы,
И в песне, которую хлопец поёт
О жизни, о счастье, о милой неверной.
Нам есть у Шевченко чему поучиться —
Уменью всегда ненавидеть тьму,
Уменью с народом всей жизнью слиться
И беззаветно служить ему,
Величию сердца, таланта размаху,
Уменью работать всю жизнь над собой,
Быть рыцарем правды, не знающим страха,
Не гнущимся перед любою судьбой.
Сейчас его образ встаёт огромен,
Сквозь горы времени светит нам, —
Но как он был прост и как он был скромен,
Как строг к себе и своим делам!
Как бережно он относился к людям,
Как в ссылке, больной, он ласкал детей!..
Мы память Шевченко почтим, если будем
Не забывать за стихами людей.
В сложных цехах человеческих душ
На точных знаньях одних не уедешь, —
Красивая строчка звучит как чушь,
Коль сам ты в слово своё не веришь;
Коль Родина сердцу не дорога,
Стихи твои её не прославят,
Коль сам не готов ты разить врага —
Кого твои книги в бой отправят?
Перекликается с нашим веком
Тараса Шевченко великий завет:
"Писатель — лишь тот, кто стал Человеком,
И тот, кто не любит людей — не поэт!"
Нет человечней нашей культуры,
Где труженик каждый страной любим,
И слава нашей литературы
В том, что мы эту культуру растим!
Душевная подлость, черствость и скупость
Могут порой уживаться со знанием.
Есть люди, развившие свою грубость
Самым высшим образованием.
Порой говорят: — Гражданин Имя-рек
Очень культурный, но... страшный хам!
Он - эрудит, но дрянной человек, —
Такой вот культуры не нужно нам!
Любя здоровое в людях, в искусстве,
Нам завещал ненавидеть Тарас
Кривые души, гнилые чувства,
Бессмысленность красок, напыщенность фраз.
И сам он писал так просто и ясно
Не потому, что не мог сложней, —
Дороже всего ему была масса
И он хотел разговаривать с ней.
Но если вглядеться в стихи Шевченко, —
Под этой видимой простотой
Какая сложность, какие оттенки,
Какой виден мастер и труд какой!
Недаром даже в советские годы,
Когда пришло уваженье к стихам,
Не много ещё есть у нас переводов,
Шевченковский стих передавших нам.
Мы, не в пример буржуазным педантам,
Не назовём некультурным того,
Кто знал Шекспира, Гёте, Рембрандта
И душу народа знал своего.
Нам есть у Шевченко чему поучиться.
Кто понял культуру его стиха?
Этим немногие могут гордиться,
Нечего тут таить греха.
Секрет стихов его многи неведом,
Мы плохо знаем его мастерство,
И нам, поэтам и шевченковедам,
Многое надо раскрыть у него.
Когда-то великий наш Ломоносов
Стихи заковал в размерах тугих, —
На стих силлабический кончились спросы,
И "стих свободный" на время затих.
Мне кажется, ритмика виршей древних
В стихах Шевченко нашла приют:
Он сделал её смелей и напевней,
И рифмы его как птицы поют.
Шевченко — Моцарт, а не Сальери,
Не втиснешь его в рамки формул и чисел.
Нам надо душой его стих промерить,
Понять природу его и смысл.
Вознаграждён бывает сторицей,
Кто в мир Шевченко любовно проник, —
Живой воды помогает напиться
Любому поэту чудесный родник.
Мы, люди рождённые Сталинским веком,
Взявши к Коммуне новый разбег,
Склоняемся нынче пред человеком,
Во тьме предсказавшим наш светлый век.
Тарас Григорьевич, погляди,
Как пышно цветёт твоя Украина!
Ты видишь — с орденом на груди
Идёт по полям твоя Катерина,
И сын у неё — замечательный сын, —
Весёлый, умный, красивый, здоровый,
Он трактор ведёт средь колхозных равнин
И песню с милой поёт чернобровой.
За счастье твоей Украины родной,
За жизнь, о которой мечтал ты, Шевченко,
Микола Щорс погиб как герой
И жизнь положил богатырь Боженко.
Но выросли новые богатыри —
По силе не хуже твоих героев.
Тарас Григорьевич, посмотри,
Как они побеждают, растут и строят!
Смотри, как пышно цветёт культура!
Как знамя несут украинский стих
Бажан, Тычина, Рыльский, Сосюра
И славная армия молодых!
Смотри, как мы ценим науки, искусства,
Как ярки талантов народных цветы!
И песни несутся, полные чувства,
Песни, отец которых — ты!
Пилот, пролагающий новые трассы,
Учёный, писатель, герой труда —
Никто не забыл своего Тараса
И не забудет его никогда!
Мы воплощаем мечты веков
И гении наши нам помогают,
В новой культуре большевиков
Всех светочей мира лучи сверкают.
Я вижу порою в тумане времён
Моря человечества, и в авангарде
Идёт моя Родина в блеске знамён,
Идёт мой Сталин, идёт моя партия!
И здесь, во главе людских поколений,
Все светочи мира видятся мне, —
Разбив цепи времени, Маркс и Ленин
С нами идут к небывалой весне.
Все гении знанья, искусства и слова,
Кто жил и болел судьбою земли,
Кто страстно любил человека земного, —
Все, все под наши знамёна пришли!
И там, где Шекспир с Руставели рядом,
Где Пушкин и Горький — в первых рядах,
Идёт Шевченко, и светится радость
В синих больших и глубоких глазах.
И новое солнце встаёт величаво,
Неся человечеству новую жизнь,
Солнце свободы, солнце славы,
Имя которому — коммунизм!