Признатись вcім по правді я повинен,
Що є багацько в світі дивовижних див…
Та серед тих, статичних, див одне – новинне! -
Завжди для мене – То є жінки України! –
Від домогосподарок до зіркових дів!..
Про їх завзятість найродючі весни
Співають, - незліченні врожаї!..
Їх Ніжності замало ліжків! – пестить
І чоловіка, і дитину – навіть, веснить -
Не ніжність начебто, а – сонячна небесність! –
Любові наших жінок, окрім Сил Небесних
Ми молимось, ми молимось улесливо:
«Від небосхитності нам небосхил убережи!».
І берегуть вони і небо нам, і – серце, -
Природний відчайдушний їх запал! –
У ньому - Сила Життєдавства, Життєсенсу.
Що небосхил?! – Він - життєсхил - нам зберігал!..
Козацький Дух не оминув їх стороною, -
Він мало того, що відбився жваво в них, -
Він – виточився! – в них, він чарівною
Облікся постатю, розквітнув – їх Красою! –
Але – нікуди! – в їх тендітності не зник.
Усі жінки Вкраіни – то козачки!
Їм волелюбства не займать! А то! –
І «Домобуду» це вам не читачки, -
Домодобробуту! – натхнені укладачки,
І справжньо-чуйного Кохання викладачки,
Найсолов’їнішого Співу Оспівачки,
І Захисниці! – відчайдушніші воячки! –
С тих нескінчено-перших днів – Козачки! –
Дивують жінки наші – і в АТО!..
Вони не тільки в «чоловічій» оборонці
Приймають участь, - Участь! – нарівні,
Назамість янголів вони нам – охоронці! –
Від колискових поглядів жінок цих
Турботливішає у червень пекло Сонця! –
А - справжнім Сонечком! - частіше бравим хлопцям –
Посмішка побратимки, чи долоньці -
Медсестер фронтових! – і до схід сонця
Їх праця – промінева - на війні!..
Коли я бачу, як напівживих, їх, тягнуть
Із поля бою сестри –ніби Силами Весни! –
О, як нескладно, друже, це отямити
На цих - теренах закривавленої пам’яті -
Нам, чоловіче, ще до Них рости – Рости!..
Тому й в політиці всім нам – усе не ті! –
Лиш Лагідна Краса і Розум Жвавий Жінки
Лиш їх Наснага – плодоносна – у Меті,
Завзяття – Всевкраїнське! - їх в Глухім Куті,
Спроможе всі строкаті клапоті
Всі протиріччя Заходу зі Сходом, всі путі
Тонесенькою голочкой дбайливих Почуттів
Ізшить в національную Свитинку! Чи - Світлинку!..
Хай знає людство все! – Коли я Україну
В єдиний хочу відтворити образ свій! –
То уявляю не жовто-блакитную тканину,
То уявляю не карпатську полонину,
Чи там поліськую безмежную рівнину,
Не, навіть, викохані – в кришталетвії глибини –
Бездонно-сині очі Синь і Віру!
Не Лавру – віковічний символ Віри!
І не Софії златнозвістну Постать, - ні, повірте!
I не донбаські терикони по–над вірвами –
Що в тьмянім мареві, мов завмершими Віями,
Не Гоголя чарівний світ - замріяний,
І не Тарасові могутніші шляхи-Творіння, - ні!..
Уперш - мій образ, лик моєй Країни!
То - з надболящим духом - Леся Українка,
Блискучих Лесиних феєрій незлам-віронька! –
I – взагалі - обличчя Жінки України
Й могутня постать Жінки - Надпростій!..