Так сталося... забрали небеса
Його... мабуть він там таки нужніший?
Дивлюсь на зорі... Йой, яка краса!
Й пишу (як він просив) постійно вірші...
Залишив чашку кави на столі...
Хто знати міг, що він пішов навіки?
Відбиток горя в зморшках на чолі
Застиг, та ще й з сльозою ліг на віки.
Пробіг струмочком по щоці униз,
Відчувся вкотре присмаком солоним.
Такий ото спіткав мене сюрприз
Від долі... відлунали в церкві дзвони...
Тепер зі мною поряд чорний кіт,
Багато чим на нього дуже схожий.
Мене притягує, немов магніт,
Те піднебесся, що зоветься божим.
П'ю каву і дивлюся в височінь,
Думками обіймаючи синочка...
Я не шукаю приводів, причин
Писати щось — самі пливуть рядочки...
16.02.2024 р.
(світлина із інет)