Я мовчки визираю у вікно,
там лютий колобродить, як примара.
Письменницво? На що мені воно?
Турбота, ще й нав;язлива та марна
гнітить мене та й спокою нема,
безсоння їсть, немов іржа залізо.
А зовні що? Римується зима.
Навіщо я до неї знову лізу?
Шукаю що? Загублені місця?
Часи, де ми були з тобою вдома?
Де лютий, сніг та вулиця оця,
слова, застиглі в горлі, як судома.
Як холодно, ще й місяць осмілів,
і знову сипле - зовні все розмите...
І ясно, що тобі не треба слів,
щоб це моє мовчання розуміти.
***
Це місто - човен, йде уздовж ріки,
і ми з ним теж, погойдуючись трішки.
Минуле - тільки спогади гіркі,
коли вночі наставить місяць ріжки
на воду, прокладаючи нам шлях
до місця, де так просто наодинці.
Де сніг на нерозораних полях,
і кульки з льоду, начебто гостинці,
зостались замість яблук на гілках
і гойдалки у саді нерухомі.
Зима така майстерна, просто - ах,
малює все, та тільки в монохромі.
А далі - кава, запах тютюна,
життя тремтить, як риба, знята з лiски.
Тече ріка, здається, що вона
дарує нам бурхливі переплiски,
як музику поєднує i рве,
cьогодні сніг, а завтра, може, злива...
І що насправді мертве та живе
обом збагнути майже неможливо.
***
Мій лютий, мій немилый, що с тобою?
Щемливо якось, холодно в душі...
Обидва не готові до двобою -
скінчиться сніг, посиплються дощі -
один, а потім другий, далі знову.
Повір мені, це буде навесні.
Лежить загиблий. Що тобі до нього?
Не можеш врятувати? Ні, так ні.
Коли б весна... Та туга серце крає -
не дощ, а сніг, цигарка у руці
тихенько тліє, наче помирає,
недопалки чорніють, як мерці.
Весни б мені - потреба є життєва
з коханою під лагідним дощем
стояти поруч як Адам і Єва...
Війна. І щем. Пекельний лютий щем.