наодинці з незнайомкою
в неї теж руде волосся
сірі напівпорожні оченята
коханий, я боюся залишатися тут
коли в кімнаті гасне світло
з ним гасне сила протистояння
вона дивиться так
що волосся стає дибки
вона хоче здерти з мене шкіру
і перемолоти її у фарш
вона ненавидить мене —
свою полярну копію
здавалося місто замовкло назавжди
я чула лише як забивають цвяхи
в мою криву черепну коробку
і як лопаються капіляри
кричала із закритим ротом
так ніхто й не почув
спитаю: «Чи чекає на мене завтра?»
хитає головою і засікає таймер
сорок дев;ять хвилин в агонії
останнього слова не буде
вона зашила мої вуста дротом
зі спресованих думок нав'язливих