Кажуть мовчати, не тицяти постами, переживати, бути смиренним, співчувати, адже у нас - війна.
Кажуть, світлини з посмішками, із спортзалів, квіти,сімейне та професійне життя, буденність, побут - не показувати на загал, не мотивувати. Власне - не показувати в нещасті щастя.
Кажуть - здохнути, - треба. Не любити, - треба. Взагалі нічого - не треба. Кажуть: де взяти сили? (Видно, тепер, після такої логіки думок взяти сили вже не вистачає апрі-орі, - я.м.)
Відповідаю: нехай ідуть вони до дідька. Звісно, все це реальність та правда - навіть піти до дідька. Гірка правда стану нормальної людини.
Думаю, спершу, треба повернутись до такої звички як "любити". Зупинитись на мить, і прийняти те що є у цьому потоці негативів.
... любити : донатиш - люби, не донатиш - люби те що донатать; мотивуй, надихай, роби висновки, вчись, не заважай там, де не потрібно тебе, де ти безсилий; одним словом - якщо ти не на "0" - "роби життя" аби життя було у других. Маленькими та малопомітними кроками - роби життя: в підвалі, біля завалів, під час тривог, у прощанні з друзями та рідними назавжди.
Зрозумій: не кожне тицаня у події життя є правдою/зазвичай/ - це маскування, рефлексія; не кожне мовчання акаунту є тишою.
Покинь звичку не радіти, бездіяти, хандрити, ненавидіти, а головне - покинь звичку боятися, бо тебе не вистачить до ранку.
Коли не вистачить тебе до ранку, ти нікому не потрібен. У такому стані усі. Але ці усі по різному переживають сьогодення. І це добре - є варіанти знайти ниточку не впасти, не скотитись у безодню.
Кожна нежива річ - безодня. Кожен погляд людини - життя. (с)