Деколи можу відвідати «дурдом».
Так, вам не почулось – дурдом.
Ви замислювались над цим? Як туди потрапити?
У мене є така звичка, заходити у будинок, у якого кімнати не тільки майорять різними теплими кольорами веселки, але й дивують різноманітними спец ефектами, бажаннями прикрасити своє життя; у кімнаті часто лунають нізвідкіля тези, вигуки, перегукування, – прислухатись, затаїтись, і складається таке враження, що ти не посеред місця великого мегаполісу, а, десь на оазі, в джунглях…. Ці голоси немов під кальку копіюють та інтерпретують у світ не тварини, а прості люди. Прості божевільні люди.
Хіба є нормальні?, – даруйте…
А що таке «нормальність» у нашому житті?, – звички, звичаї, повторюваність, слухняність, дотримування етики, законослухняність?
Ну, ок! Гаразд, перепитаю: а що таке нормальність у нашому житті? У твоєму?, моєму?, в їхньому?
..ее .. бачите, треба перепитувати. А певні, що вам дійсно скажуть те, що ви хочете почути, і воно співпаде із тим, на що ви розраховували? А на що Ви розраховували у нормальності? На кальку, штамповані ідеї? Чиї ідеї?, – їх, ваші, інших?
..ее... бачите, це тепер про всіх. Про всіх нас/ідеї, бажання, інтереси/, суцільний авангард. Але разом з тим, мушу визнати, ми всі співіснуємо, весело, дружно, «по братські»! Ні-ні, цього терміну я вживати не буду. Занадто він себе скомпрометував. Х-м-м.. «термін», чи люди? Люди, які бажали жити та вживатись разом?
Ех.. «люди».. «по братськи»….
Хіба брати тільки там залишились? А в нас хіба їх не має? Та по моєму є, здравствують, і будуть здравствувати. Хіба їм щось бракує? Живуть правда із нами /мною чи тобою/ під одним дахом, заходять до одних і тих самих кімнат, мислять яскравими теплими дієсловами, бачать через окуляри одну і ту ж веселку.
Боюсь тут повторити класиків Ільфа і Петрова. Але роблять «наші» люди рівно те саме, що і ми з вами – живуть у дурдомі. В цьому будинку викривлені люстерця, до яких не слід зазирати; у цьому будинку є кімнати де постійно свято, а є кімнати, де постійно біль та горе, але любов і надія не покидає тих людей, які перебувають у цій кімнаті; є інші щоправда кімнати – кімнати заздрощів, пустощів та розпусти, та навіть кімнати вбиральні, кімнати шафи із потайними дверцятами, кімнати привиди, кімнати пожертви та кімнати поборів. Є і ще одна кімната – кімната вигнання із будинку, чи то кімната, абонемент у якій на проживання не купиш ні за які кошти. Так-так, це кімната у яку всі заходять, але ніхто із відти ще не повертався.
Так от, заходжу я в дурдом…, – одразу оговорюсь: у сучасному стилі інтернет-життя, мене не запрошують до будинку тепер на каву, я не відвідую застілля, не збираюся у веселих компаніях. Я, мабуть як і кожен з нас, просто тримає у руках звичайнісінький смартфон, і обирає на своє уподобання жанр, роль та переглядає постановки буремного життя кожного з нас; або ж, заходить на сторінку та втішаюсь/ чи зловтішаюсь із того всього, що саме відбувається у тій чи іншій кімнаті, … – і дивлюсь, перед моїми зеленими маминими очима стоїть постамент, на якому бюст вождя. Вождя, якого ніхто толком і не знає, але усі дбають про нього, причісують його, гладять та лілеять. Люди, божевільні люди і Вождь, сплелись єдиними ідеями «верх/низ», деколи змінюються ролями, щоправда в читанні усіляких текстів. Далі за текстами нічого правда суттєвого із тих читаних «дієслів» не відбувається. А час то йде. Люди забувають, що погрішності у рецептурних приписах лікаря, дорого їм коштуватиме. Щоправда, лікаря вони ніколи так і не бачили. Іменують його Богом. Чекають… А тим часом, за відсутності альтернативи обертають Вождя, а я дивлюся на них своїми зеленими очима… (м)