Яка ж ця ніч! Мороз тріскучий,
У небі зорепад сліпучий;
Мов шитий полог, небосхил
Блищить вабливими зірками.
В будинках темінь. Скрізь навкіл
Затвори з тяжкими замками.
Ні лай собак, ні храп кобил;
І вщух народу шум торговий;
Лише десь гавкне пес садовий
Та хтось його приструнить вмить.
Й уся Москва спокійно спить,
Зморившись від страху дрижати.
А площа в сутінку нічнім
Не позбулась денної страти.
Слід свіжих мук й тортур: з усім
Десь труп розрубаний та лахи,
Де стовп, де вила, де котли,
Повні застиглої смоли
Та перекинута геть плаха;
Залізні мерехтять зубці,
З кістками рештки праху тліють,
На дибі, скорчившись, мерці
Заціпеніли та чорніють.
Ще вчора кров текла навздогін
І білий сніг густо багрила,
Й здіймався вельми важкий стогін,
Втім смерть у сні, взявши на роги,
Поживу легко захопила.
Хто там? Чий кінь на весь опор
Грізною площею скакає?
Чий свист, хто там спіймав фурор?
Чий голос уночі лунає?
Хто цей?- Окремий розбитний.
На зустріч пре, мов в мить останню,
В його грудях кипить бажання.
Мовляв собі: «Мій кінь лихий,
Лети, мій вірний та стрімкий!
Скоріш, скоріш..» Та кінь ретивий
Раптово звів космату гриву
І став. В пітьмі поміж стовпами
На держаку із осокори
Гойдався труп. Їздок суворий
Під ним промчати взявсь незламний.
Втім, борзий кінь під бичом б’ється,
Хропе і пирхає, і рветься
Назад. «Тпру, стій! Куди? Туд...дою!!!
Чого боїшся? Що з тобою?
Ми тут учора вже ж скакали,
Туди-суди люто топтали,
З помстливим вигуком «Ура!»
Ворожих зрадників царя?
Чиєю кров’ю тож омиті
Твої булатні вже ж копита?
Невже ж тепер їх не впізнав?
Мій борзий кінь, мій кінь бувалий,
Скачи, лети!...» І кінь присталий
В стовпи насилу проскакав.
P.S. Пушкін О.С.