Пройшли віки, мов вишні квіт,
і знову землю товчуть прочі,
і тридцять раз по десять літ
їм не розкрили зизі очі
на волелюбство плугарів,
на неподобство поневірки;
не змили тисячі дощів
з під нігтів їх криваві кірки.
Що до ланів степовику ?
Що волоцюгові до мальви ?
Лише фудулію липку
несе у дім і прагне свайби.
Із лайдаком не до віршів,
з ним вічний бій і вічні муки,
і замість співу солов'їв
дзижчатимуть гнойові мухи.
Сябра з кочівником сором -
не буде ні душі, ні хати,
ось хрест тяжкий - його серпом
з прийдешнього в минуле гнати.
світлина: Ніна Марченко. Мати 1933.