Динамічний напружений світ, втрачені оселі, навики.
Війна. Нестабільність. Руйнування. Переселенці. Горе..
Кожен навик людяності, - освіта, культура, мораль, віра, гідність, - який здавалося б, мав можливість відкривати нові професійні горизонти, нові взаємини між людьми, нові помешкання - знівельований, а, по суті розбитий та розірваний, але не загублений та не втрачений.
У кожного із нас, залишились ключі. Залишились - ми та ключі.
Ключі не відмички. Останні інструмент злодія. Завдчки нам, жити за чужий рахунок.
Останній рудемент ідентифікації порядності у цьому хиткому світі - ключі, яка тобі дала доля. Чесна, зароблені та виборонені інструменти правди, господарства, господарів.
Ці добрі справи, немов ключі, залишились у нашого українського народу назавжди.
Здається, що ми так і не встигнемо відкрити де-інде двері. Адже чого нам відкривати чужі двері своїми ключами? Чого?
Нас відкривають - так, саме нас відкривають чужими ключами, наші двері. Вітмичками. Злодії....
Психіку, сім'ї, оселі, майбутнє...
Ключів, які більше ніколи не відкриють двері, так і залишаться у нас в кишені. Залишаться на згадку. Ця згадка,не може бути вилученою виконавцем, описаною слідчим. Це ментальна згадка та пам'ять про нашу культуру, освіту, дозвілля, традиції ..
Ключі, які колись таки відкриють двері ...;;;. (с)