Незрiлiсть або що ми глитали

 

Босота-зелень, - поблукати ми любили босоніж.
Ми їли все, що в руки з дерева траплялося нівроку:
шовковиця з жучками і бузок з п'ятіркою, (то рідкість-оберіг!),
з квіток акації смоктали ми сумнівну насолоду.

Горошок? То обойма, неодмінно зі стручком. 
«Калачики», молочна кукурудза, «церсики» зелені.
Рум'яна і гірка редиска? Із «колонки» пили ми? Атож!
Ще й «п'яна» вишня (разом - кісточки вишневі).

Бурульками хрумтіли, ніби поросята, взимку ми,
у теплий дощик курячий стрибали по калюжах.
Хотілося усього! Нам було потрібно все й завжди.
Всім, що росло, ми набивали рота. Смачно і задурно.

«Клопи» ми. Мілкота. Але нас няньчила земля і берегла.
Вона нас балувала, пестувала, грала з нами,
і пригощала з ранку раннього відтак
до оксамитової ночі покривала.

Водою дощовою пасми мили ми не раз,
Кульбаби – пух життя, та подорожником ми рани лікували.
Як хочеться вернутись до незрілості буття,
коли щасливого дитинства Бог подарував нам.

Коли земля долоню розкривала нам,
наповнену чудесними дарами,
і пригощала щедро, люблячи, для нас -
хай запорошеними, але чистими плодами.

«Зелепухи» не чистили, не мили, це - первісно-чарівне,
ми просто їли-гризли й залишалися живими.
Наївними були ми нещодавно? Ні, давно уже!
Тоді, коли дерева поки не великими були нам!
 

- «ДАЛЕКІ ВІДГОЛОСКИ МАЙБУТНЬОГО», 1994-2024 р.р.