Василий Межевой Мороз

Щастя. Яке воно?


Мій батько з п’яти років виріс сиротою. В тридцять років був розкуркулений, пограбований та репресований. З табору втік в шахтний забій. Постійно був ударником, ізотовцем і стахановцем. Коли я закінчив педучилище, батько дав мені заповіт: “Шануй Радянську владу. Вона від бога. Її треба боятися.” Аж до цього часу батьківський заповіт виповняю. Владу шаную та боюся. Ніколи і нікому не хвалюсь, що моє життя було безхмарне і щасливе. Я також повторюю це тим, хто потім намагався зробити його надто світлим і зоряним.
Саме зачаття мого життя відбулося в голод 1922 року. Зроду був похилий і тихий, але бідовий і затятий, бо дражнили мене “горобчик” і “Скузений”. Потім моє покоління пережило ще три запеклі голодомори і п’ятим голодом завершую своє життя зараз. Я не рахую чотири роки війни і окупації, та ще чотирнадцять років суверенності, також напівголодних. Майже третину свого життя я або голодував, або жив впроголодь, коло злиднів. Не скажу, що в інші, найбільш вдалі роки, я заможно розкошував. З високості недавно розміняного дев’ятого десятка років спостерігав, що людина живе, в головним, тільки думами про хліб насущний. Всевишній саме голодом, злиднями гартував нас до життя. Він не давав нам маніжитися та вмирати в розкошах. На сторожі коло нас, для справедливості, він, всеблагий, поставив владу – державу. Ій владарювати завжди заважали партії, що від лукавого. Їх завдання було в тим, щоб заважати нормальним людям пристойно жити. Саме вони поділяли людство на: ледарів, дармоїдів. Куркулів, запроданців, лайдаків, дезертирів, злодіїв. Тільки вони, партії, звеличили себе до рівня богів. Тільки вони одні “цяці” Їм все дозволено. А нам – зась!
Ще й досі брешуть ті, хто безпечно базікають про рідкі світлі часи, коли ми удосталь об’їдалися Хрущовської поросятиною, коли був короткий період, як Брежнев давив нас всіх “варенкою”, а про нормальний шмат делікатесної ковбаси тільки мріяли. Тільки тепер, з настанням суверенітету, можемо вибрати любий “марципан”. Та грошей у нас катма. Партії порозбирали їх “по сферах впливу”. Знову перебиваємося кістками та “кров’янкою”, радіємо, що хоч хлібом наїдаємося до схочу. Слава всевишньому, що милує мене і моїх батьків і ближніх.
Змалку я звик всякі випадки, або особисто завойовані недовгі радощі і втрачені можливості святкувати в сім’ї. Крім батьків в ній перебували бабуся Мотря, старший на чотири роки брат Іван, молодша сестра Ніна. До розкуркулення щастя , радощів і можливостей вистачало завжди на всіх і майже порівну. Мені виповнилося сім років, коли моє щасливе життя скінчилося і почалася нескінченна , вперта боротьба за виживання. В боротьбі народжувалися і маленькі перемоги, і очікуванні здобутки і прикрі помили. Саме вони являють сенс прикрого існування, як Божого провидіння. Я називаю їх новелами про щастя під девізом:
“Жить стало лучше, жить стало веселее”
(І.Сталін)

1. Втрачені таланти.

Найбільше щастя випало дітям, коли батьки, щоразу повертаючись з ярмарку двічі за рік привозили подарунки. Особливо запам’ятався день, коли мені виповнилося шість років. Мені досталася дуда, братові сопілка, і сестрі глиняний свистун. Весь вечір наш самодіяльний ансамбль навперейми ґвалтував батьків, бабусю і навколишніх сусідів безперервними “злагодженими” музичними “симфоніями”. Вночі музиканти ледве поснули, не випускаючи з рук інструментів. Рано вранці концерт продовжувався не довго. Бабуся спровадила оркестр на чолі з табуном гусей на віддалену леваду. Натішившись за день музикою і “увагою” сусідів по пасовищу (у яких не було “інструментів”), ми під вечір (щоб бабуся не реквізувала їх на ніч) заховали музику під копицею сіна.
Коли другого дня, ми погнали гусей на нашу леваду і разом кинулись в оркестрову схованку, вона виявилася порожнею. Ні наш розшук, ні сльози, ні бабусине розслідування результатів не дали. Нашому відчаю не було меж. Під присягою бабуся пообіцяла клопотати у батька, щоб на черговому ярмарку він відновив оркестр. Але чергового ярмарку вже не було, бо батько вже сидів у “ДОПРі”. Мабуть тому ніхто із нас так і не став митцем.

2. Перші муки спокуси.

В голод тридцять третього року нас врятували батьки. Забрали на шахту, де ми жили одній кімнаті байрачного типу в шістьох. Щоразу, перед спуском в шахтний забій, батька, як ударника, щоб врятувати від наглої смерті, в спец їдальні годували обідом. Спеціальна обідня пайка складалася з триста грамів хліба, тарілки супу, порції гуляшу з гарніром і склянки чаю, або компоту. Суп і чай батько випивав, а решту передавав через мене сім’ї. Це категорично заборонялось адміністрацією. Пайок зберігала мати до повернення батька з роботи. Я піддавався невимовним танталовим мукам спокуси голодом, доки доносив його додому. Чимось , нагодувавши нас, трьох дітей, мама на весь день виводила нас на поля сусіднього радгоспу збирати колоски, перекопувати городи та міське звалище, де інколи бували покидьки їжі.

3. Мундири з затхлими оселедцями.

Одного щасливого дня ми, в багато разів перекопаних бур’янах, знайшли кимсь забуту ділянку вже примерзлих бульб картоплі. Щоб ніхто не відібрав їх у нас, швидко приховали здобич і пізно ввечері принесли до дому. На щастя, днем раніше на звалищі коло рибної бази, знайшли викинуту, як не потреб, купу іржавих і затхлих голів солоних оселедців. Добре пропарена така сімейна страва іменувалась “мундири з оселедцями” Вона подавалася до столу першою. Пізніше ділилася батькова пайка. Спускаючись знову в забій батько знову міняв пайку на “мундири” з чаєм. Побувавши багато пізніше в забої я дивувався, як вручну шахтарі , охлявши від голоду, умудрялися довбати півметрові нори пласта вугілля та ще й були ударниками.

4. “Матроска”

На перше травня батькові, як стахановцю адміністрація шахти видала дитячий літній одяг. Це була ситцева “матроска” з короткими штанцями. Ніхто з “благодійників” не подумав примірювати її по зросту. Така неждана і радісна “безцінна” нагорода ледве не стала запеклою сваркою між мною та моїм старшим братом. Справа в тому, що мати шила полотняні штани завжди для Івана, і коли він їх вже доношував, вони доставалися мені. Новий казковий приз був для брати трохи замалий, а для мене дуже великий.. Оскільки мої штани, після двох –трьох років, вживання, вкрай зношувались, то призером довилося бути мені. Матроску я зносив за один сезон. Я її майже не скидав з себе (хіба для прання), одне за тім, що вона мені конче подобалась, а друге, щоб її часом не нап”ялив на себе брат. Мені згодом знову дісталися його недоношені штани.

5. Ковзани.

Десь після голодомору тридцять третього року батько, знову, як передовик виробництва, отримує премію і купує нам з братом ковзани “англійський спорт” . Їх вчепили на вже зовсім зношені батькові черевики. Знову ж катався на ковзанах спочатку брат, не намотуючи на босі ноги онучі, а потім вже, як лишався час я, взуваючи мамині бурки в завеликі батьківські черевики. Смак діставався обом.

6. Дрібний бізнес.

Скоро після голодомору у мене з’явилася тяга до комерції. В позаурочний час та в вихідний день я научився на Юзовському (Донецьк) сінному ринку торгувати питною водою. З віддалених водонапірних колонок я чайником набирав воду і продавав спраглим людям по три копійки за кружку. Виторг був не великим: від 25 до 50 копійок, залежно від дня.
При відміні карткової системи цього вистачало а 2 –3 кілограми хліба, якими можна було прогодувати всю нашу сім’ю. Зважаючи на мою вдалу комерційність, мама всю виручку вкладала в окрему касу, щоб накопичити на одежину для мене, чого я і вимагав. Але торгівля водою закінчувалась в осені, та й зиск на ній був не великий. Треба було думати про розширення комерції.

7. Комерція

Я почав продавати цигарки. Багато хто не знає, як шахтар, виходячи з шахти (де категорично заборонено палити), хоче, більше ніж повітря, затягтися тютюновою цигаркою. Він вожделенно мене чекає. За 5 копійок пару цигарок ”заєм” піднесе йому Василь. “Заєм” продавався пачками по 50 копійок. Навару було 15 копійок. Вдень виторг становив до карбованця і навіть більше. Це відбувалося коли проходила зміна шахтарів. Але перед уроками і після них можна політавши на шахтнім базарі, продати зубок часнику за 5 копійок, або цілу часничину за 25 копійок. Це ще карбованець виручки.

8. Шик

В кінці канікул мати накопичила грошей і купила Василеві, перший в його житті справжній суконний костюм. Невимовна, велична сімейна перемога. В третій клас Василь гордо з’явився в новому небаченому костюмі на диво всього класу. Але всяка тріумфальна перемога Закінчується рано, чи пізно, обвальною, частиною ганебною поразкою В той же перший день тріумфу, через необережність , була відірвана начисто права кишеня піджака. Тільки моя мама могла сама перенести таку трагедію і мене врятувати від занепаду, потішивши, що я таких “костюмів” зароблю ще багато і дорогих. “Та це буде згодом, а зараз походи із полатаною
кишенею” – сказала мені мама. Та її прорікання збулися не скоро.

9. Трудові здобутки.

Моя роль “шахтарчука” закінчилась раптово. У 1937 році батько прямо в забої потрапив під завал. Його врятували, але в забій вже не пустили скаліченого. Сім’я перебралася на село. Життя стало ще сутужніше. В перші ж канікули я пішов працювати в колгосп. Тут моя комерційність не знайшла ні якого попиту. Довелося збирати жука – Кузьку, та інших шкідників, пасти коней, волів та овець, рвати бур’яни, виливати ховрахів, розкидати гній. Моя нікчемна праця оплачувалась ще нікчемнішими прибутками. Їх зараховували в облік мами. Я не знав скільки я заробляв. При моїй непоказній зовнішності я встиг за короткий час завоювати своєю розторопністю доволі помітний авторитет серед своїх друзів і навіть серед дорослих колгоспників. Вже в чергові канікули мені бригадир доручив пару круторогих волів і воза для підвози різних вантажів.
Я так ретельно виконував роботу, що з початку збирання врожаю мене висунули на посаду підручного помічника комбайнера. Я наглядав товаришами, які відвозили від комбайну зерно, розгортав його о бункеру, керував причепуванням возів при завантажуванні, слідкував за втратами зерна. То була досить складна і виснажлива робота, яка зупинялася на короткий час тільки на світанку, коли нива покривалась росою. Дві –три години солодкого дрьому у бункері і знову в бій за врожай.
Така відповідальна робота уже самостійно значилась в моєму окремому особистому табельному обліку. Там вказувалося, що мені вже належить натуроплата в розмірі два пуда (32кг) зерна добірної пшениці, яку я власноруч отримав.
Все село, чудувалося, як я гордо, незалежно і впевнено ніс додому майже пів лантуха мого золота. Як раз скільки , як мав власної ваги. До хати було більше трьох кілометрів. Я не перепочив ні хвилини, бо дома за мене раділи батьки. Вони тішилися і гордували мною, я ніс в сім’ю перший натуральний свій трудовий заробіток. Я з насолодою знемагав під непосильною, але солодкою ношею. Шахтарчук знову переродився в хлібороба. Батько плакав.



10. Москвичка.

В 1939 році, вистоячи в беззмінній черзі три доби ми вперше купили “москвичку”. Це така ватяна, суконна з смушевим коміром коротка , вище колін куртка. Мені вже шістнадцять і ми всі втрьох – батько, Іван і я, виросли майже одним зростом. Звичайно ж мені, наймолодшому не дістається її зодягнути майже ніколи. Аж поки брата одягнула в шинель Червона армія..

Написать личное сообщение    Добавить в список избранных