***
***
w ;wi;to Ludowe Fryderika.
О, чужина, твоїх святих хоругви
полощуть в небі не мої вітри,
і не мої, такі нерідні, букви
летять на полотні чужих вітрил.
Дощі на чужині такі недружні,
у алтаря стоїть чужий пророк.
Авжеж в свічаді у чужій калюжі
покревних відображення зірок!
Проста калюжа - зоряне люстерце,
моє рідніше із чужих знамен,
як замуроване в колоні серце,
що мав одвічний бранець снів, Шопен.
***
Час минає в буденному мотлосі.
Поодинці не зшити гнізда.
Щоб себе прищепить від самотності
на сьогодні вакцини нема.
Ні в Бенгалії, ні в Монголії
не побачиш вертепу Різдва,
а по колії, а по колії,
електричні біжать поїзда.
На північно-південному полюсі
не цвіте край шляхів резеда,
ні шляхів там нема, ні автобусів,
тільки лиш льдовита вода.
А над Ялтою - квіт магнолії,
а над Припятью біль, чорний біль.
Не підручники для історії,
а поплічники геть звідусиль.
Скільки бруду в нестройому галасі...
Милостиво благаю богів
подарунку високої справності -
чистоти рукописних рядків.
В лісі полії, з мохом полії.
Як наблизимось ми до єства,
так по колії, так по колії
роковинно промчать поїзда.
***
Я тебе не назву старшиною,
твій сірник не рівня вогню.
Не частиною, Палестиною,
свій вогонь від тебе звільню.
Проти наступу меланхолії
я червоний вдягну сердолік.
Не зів’януть пониклі полії,
лиш голівоньки схилять убік.
Не родимою, не озимою,
ти не звабиш мене задарма.
Течією іди, стежиною,
там, за виром, твоя мілина.
Не повернеться річка в колію,
не потрібні для хвилі rails.
Понад мохом розквітнуть полії,
щоб мохи відчували сенс.
***
одного разу я в онсені
В житті людоподібна мавпа
завзято тішиться, журбить,
і покладається на завтра,
коли сьогодні не кортить,
і носить чоботи пудові,
доки не знає про Едем,
і шаленіє від любові,
коли зануриться в онсен,
ділемить: "бути, чи не бути",
сумлінно дбає заповіт,
в той час, як плентає без смути
мавпоподібний індивід.
Паси мене, неси мене, Дрогобич,
Дрогобич варта і Дрогобич поміч,
питимий брат, свояк, покревний родич,
аттічна сіль і хліб таємних сховищ.
Дратуй мене, рятуй мене, Дрогобич,
притулок мій на чужині і обіч.
Дрогобич втрата і Дрогобич здобич,
видобувай мене серед родовищ.
***
...змалечку пам’ятаю я, змалечку,
ще відтоді, як серцем не скнів,
коліжанку свою, коліжаночку,
каторжанку закоханих слів,
де кувала зозуля з недолею
за прокльоном останній прокльон,
я впаду ще живим і нескореним
в зозулястий понурений льон,
наді мною пліч-о-пліч, не в лінію,
ясени зашумлять на вітру,
і натхненный чи богом, чи Ліною,
не розкоханим в тебе усну...
***
Остання посмішка чудова.
Так посміхалась тільки ти,
коли спустилась ніч тернова,
як милосердя до П’єти.
Все починалось з ополонки.
Йордан, причастя, квіт верби,
нерозмикання губ до ранку.
Плекання лютощів юрби -
і слово сховане в полові,
тоді пiшло і досі жме.
Все починалося з любові,
і все любов переживе.
***
Я заповім тобі весь дивосвіт.
Безмежний світ за куцим підвіконням.
Не допоможе впоратись з безсонням
у філіжанці жовтий горицвіт.
Ти видував вогонь, як той склодув,
iз неба видув зорi світанкові.
Тієї ночі ти почав з любові.
Позбутися нараз не позабув.
Наразi в небі сонця менше, ніж
в твоїх очах затьмареного горя.
Тепер не посмішка моя чарівна зброя,
а губ, що зціплені, загострий ніж.
***
дай мені наснаги моя любо річко
не бери до тями всі мої гріхи
унеси вкрай моря вишивану стрічку
що занапастили люті вороги
дай свого завзяття жаліслива скрипко
щоб лунав над Бугом мій невтішний спів
щоб знайшла притулок крихітко сирітка
та душа раділа в далях голубих
не даруй невір’ям мені перейнятись
доброзична доле музико моя
щоби Бог у серці а на небі вітрець
щоб огнем зігріла мою ніч зоря
***
...вуста, знесушені від спраги.
На голих стернях колоски.
Ніч. Камінь, ножиці, бумага.
Кидають жереб дітлахи.
Христинка доповзе до лану
і клацне зведений затвор.
На все життя у серці рана.
Житомир, ніч, голодомор...
***
Липень - липи,
липень - грози,
мляве стрекотіння
вітрогонки дзиги
і така зненацька злива,
що не варто чатувати.
Липень - Сонце,
верболози,
сяйне мерехтіння
росяної змиги,
і від чорної вільшини
назбирає бруньок мати.
Липень - спека,
Липень - воля,
Свято Храмове, Престольне.
Чую - липень, кличу Ольгу.
Липень, липень,
Ольго, Ольга…
***
Хто тут сказав, що відбувайло цап,
відпущеник во славу Йом Кіпура,
хіба не задля того є kаssаb,
щоб українцю личила зажура.
За чорне золото парафіян
добродій цар вдяга порфіру,
із двох десятків займаних селян
на заклання один піде, офірний.
Кассапський ніж не ступить живина.
Слина тече у цап-царапа.
Тут не субот субота, а війна,
земля, причастя, кров солдата.
***
І в затишку вишневого квітіння,
в світанковій сопілці вівчара,
і, навіть, в пристрасті богослужіння,
все марно і тужливая журба.
Все промене і все знайде початок.
Облиште. Зайве, бо зі мною лиш
сурма в руках у янгелів крилатих
і до світанку ти мене простиш.
Простиш мені нетяму від розлуки,
простиш веселку літньому дощу,
простиш моє кохання без цілунків,
і я тобі у відповідь прощу
такий зненацька неприязний холод,
таку пекельну вірусну весну,
всі наші дні, що розійшлись по колу,
від камінця, що кинули в Десну.
***
Я пережив життів чимало,
життів побачень і життів розлук,
і кожне з них одне в одне перетинало
і відбивало в серці свій манливий рух.
Життя найперше - дивовижа.
Козацький лук не стримав тятиву.
В прийдешній світ, привабливий і хижий,
я народився. Досі в нім живу.
Від першого пробудження до нині
зачудованню вкрай не вистачає меж:
чому я народився саме в Україні,
а не в тайзі чи в джунглях Бангладеш.
Життя наступне - обіцянки.
Лиш треба вірити і боженька подасть
ланам дощу, загоєння подранку.
І неодмінно завтра стане все гаразд.
О, це трикляте, ненажерне завтра!
Життя проходять повз його уста,
не підпуска к сьогодні, як почесна варта,
і лине до безе, як Ієгуда до Христа.
За обіцянками прийшло життя зневіри,
причетності покута і буденная юрба
звірячих нелюдів і доброчесних звірів,
і нескінченная, як світ, співучая журба.
Як Ахіллесова п;ята - життя четверте
останній лист календаря зірве.
Нехай летить заввишки, знаю твердо,
Твоя любов мої життя переживе.
***
я хочу бути поряд
коли пречистий погляд
блисне і охолоне і новий
запалахне вогонь
чи то в сердцях чи то на зорях
я зберігу його в долонях
і він осяє небокрай
я хочу бути рядом
коли едемським садом
чи самовитим адом
байдуже з ангелом
чи з гадом
пліч-о-пліч не спіша
гулятиме твоя душа
я хочу бути поруч
коли чи німб чи обруч
прозорим склом
чи темним тлом
вінчатиме твоє чоло
як небо журавлина зграя
і не спасай мене благаю
***
я хочу бути буквою
із твого ім;я
вишиваною сукнею
останнього вбрання
я хочу битись жилкою
високого тім;я
чи просто збожеволіти
як сука без щеня
***
...як наразі кохання
сатаніє від дум
в моїм сердці останні
квіти в;януть у сум.
Раз назавжди кохання -
я без нього нічий,
я без нього вмираю
за тим квітом мерщій.
В моїм сердці розлуки
невгамований біль
перекручує руки
від шости божевіль,
а навколо застиглість,
безкінечна, як мить,
укриває ту милість,
що породжує хіть.
Час минає і старість
без онуків прийде,
і самотності абрис
майоріть де-не-де.
Молитовно благаю:
- повз мене не мини,-
і чекаю кохання
без спокути вини.
Ніч закінчиться в стайні
і піде в небуття.
Я чекаю кохання
на останнє жіття...
***
Мокву не освіжить ріка,
як щира посмішка чесноту.
Болото пестить кулика,
кулик нахвалює болото.
Стоїть рекрут без орденів -
вразливе пташеня без пір"я.
Дарма байдужим до війни,
війні байдужі перемир"я.
Незвідки саме в нікуди
з іконостасу зирять лики.
Стакан пустий на півводи,
півсклянки ви;б’ють з пантелику.
Як непристойна сліпота !
Голодних ситий не пробачать.
Злидоті замість бограча
слід куховарити удачу…
***
Корона - саме, як тавро,
фамільна штука.
Чим голосніше кричимо -
даремній вуха.
Якиї б не були міцні
брехні кайдани
побачить круль не уві сні
вогні Вальгалли.
До того, як зійде зоря
для неписьменних,
останній довід короля -
піти зі сцени.
Куди розстеляться шляхи,
що буде далі,
мені мольфарові птахи
нащебетали.
До шиї звабиться ярмо,
і гільйотина,
застиглий кадр в німим кіно
перед очима:
"...торкнулись губи до трави
і шепотіли
останнє слово голови
уже без тіла..."
***
Зліва вставало Сонце з долини,
справа за схилами линуло в ніч,
дні проминали, текли роковини,
місто і доля зходились увіч.
Київ на схилах, Київ в долині,
синії хвилі, жовті лани,
крилами віють клини журавлині
крила - сокири, крила - мости.
Де ми раділи там і журились,
де ми Перуна божились одбуть
там принімали покару і милість,
де похрестили там розіпнуть.
Тут ми зустрілись, тут розлучились,
з часом родитиме і пустоцвіт.
Знову зійдемось, як винайдуть щирість
серіжка берези, каштановий квіт…
***
О, смуток мій, улюблений притулок
моїй самотності серед юрби стожар,
ти мій дев;ятий вал і перший порятунок,
сумління немочі і мудрощі тягар.
Гірчичне зернятко дитячого засмутку
в заставу візьме храмовий лихвар
і лицемірства здобич капатиме хутко
дрібною міддю до мошонки скнар.
Жадання помсти відбирає сили,
за око око - стане світ сліпим,
як той кобзар на краю небосхилу -
моєму смутку вічний побратим...
***
...сумом, сумом, сивим сумом
вітер хмар не розжене,
хлібом, пугою доплуга
не запряжете мене.
Не бува синів без неньки,
як покути без вини.
Тягнуть, тягнуть козаченьки
по землі свої човни,
гуртом цугом, цугом, цугом -
вже позаду мілина.
Хай почує лях за Бугом
як шабелька заспіва...
***
Як у травні розквітнуть ружі
і дощі наженуть вітри
нам під ноги стечуть калюжі,
щоби разом по них бігти.
Як травневих покосів суміш
перев"яжеться в ожеред
так хуткий скороходик жюжіль
застрибатиме крізь тенет.
Коли ти про мене забудеш,
ізневірена сумом прикмет,
проти соняшної застуди
я наллю tобі ранішній мед.
Розчиниться хлющами туга
від засолу спокусливих зрад,
в час коли про тебе забуду
ти даси мені випити яд.
***
...в чужинну північ, немов по шнуру,
над Прутом, чуєш, стерхи летять;
коли я часом про них забуду -
даси - пригублю покути яд.
Розлуки напій - така отрута,
що гаснуть свічкой щасливі дні.
Бодай зів"яне чарівна рута -
журба розквітне на чужині...
***
Твої лебеді плавають павами.
Журавлі мої скупчені клинами,
ні алеями, ані бульварами,
а світами мандрують ранимими.
Називай мене рівною сестрою,
щеневмерлой, бандерой, хохлатою,
задувай до нестями "норд-остами",
тільки душу мою не сватай.
Най заманиш в капкан іржавленний,
замордуєш в копальнях сіверських,
не з руки тобі, білокам'яна,
мій каштан розколоти Київський.
***
«Тільки ти не іди»,
За луною вторили це губи,
І тремтіла рука,
Що не сміла обняти плече,
Тільки пам`ять була
В лихоманці палкої застуди,
І як зрада сочилась
Незагоєна рана. І ще
Вчора я був,
Як сліпий і покірний,
Коли пахнув бузком
Флорентійський готель.
А сьогодні - журба,
Запиваю снодійним,
Твій нудотно солодкий,
Прощальний коктейль.
Десь у шепоті трав,
І в польоті зірваного листя,
Що зануриться в небо
І мине в небуття,
Я засвоїв одне,
непорушно і чисто:
Без кохання і волі
Проминає життя.
***
Займенник - МИ - вказує на те, що розповідач
об’єднує себе ще з кимось, напр., розповідає про себе і своїх
друзів чи знайомих
...ми плями, цяточки на сонцях,
одвічні бранці чорних дір,
поодинокі ополонці -
кисневіки льодяних шкір,
ми наче свічки для ікони,
вона блищить, а ми горім,
смалімо крила махаону,
а хрестик міддю золотім,
коли штормить - ідем у море,
коли посуха - сльози ллєм,
своєю святістю поборем
і Азенкур, і Віфлеєм,
не мить тримаємо за яйця,
а терпім круля без яєць,
хлібину ділимо без крайця,
а якщо ні, хай буде грець,
ми не в подобі до реклями,
і не частуєм туюмать,
щоб в самій зашкарублій плямі
промінчик сонця відшукать…
***
Чумацький шлях. Степами плентають мажари.
Нічний туман не заважатиме зіркам,
коли на лікоть геть не видно під ногами,
рахуй за Небокраєм зіроньки Стожар.
Тобі така припала дивовижна доля
поневірятись мандрами на стругулях,
передвіщати майбуття по ясним зорям
і з сіллю плутати повіковічний прах.
І я згадав у сні заколискові мандри,
згадав волів в степу і зоряний туман,
і "сіль життя" панів, простий холопський накип,
і Чортомлицьку Січ і гіркоту оман.
Часи летять і зеленіють отамани,
нехай. Нехай лехаїм, зоряний безе,
той самий вітер, знаю, розжене тумани,
той самий шлях мене до солі призведе.
***
Йшов бурлака темним гаєм,
ніc козуба за плечем,
підійду та запитаю,
в чому щастя, бурлаче ?,
той на хвильку зупиниться,
відповість на відбуче:
Щастя - в козубі водиця,
лиш наллєш, так потече…
***
На Майдані сьогодні – весна, весна, весна.
У весни за спиною хрести, хрести, хрести,
Поміж ними зозуля журбу співа,
Як і мати моя – божевільна від самоти.
Я простився з Майданом.
На мить, на час, на жаль...
Моє серце залили рідким брудним свинцем.
Смерть гірка, як десертний гіркий мигдаль,
На останній вечері синів із своїм Отцем.
Над Майданом сьогодні –
весна, весна, весна.
Оживає під небом контужена катом земля.
Я допив свою долю до дна, до дна, до дна,
Щоб прозора вода не cкінчилась у «журавля».
Другие статьи в литературном дневнике:
