Життя одне. Невитрачені кошти
розтринькали за тиждень до війни.
І що тепер? Ми знов біжим до пошти.
Страшні новини? Тільки не вони.
Питаємо - щось є? Немає, звісно.
Чекаємо на що та звідкіля?
Щоб тиша у приміщенні повисла,
здригнулася спаплюжена земля,
і хтось раптово викрикнув - тривога!
Щоб стався вибух, шибки рознесло...
Куди нам бігти? Тільки що - до бога,
розтопчуючи вичавлене скло.
Листів немае, богові догана -
дитяча нетерплячка, розпач, гнів...
А все складалось зовсім непогано -
і птах співав, і терен зeленів,
показуючи ягоди блакитні -
здавалося - ознака божих пільг.
І жовтий лист, написаний у квітні,
за ним ніхто на пошту не побіг.
Сьогодні ліпень, скаржитися марно -
не йдуть сюді листі з далекіх міст.
А нам би був один, як божа манна,
читали б, опановуючі зміст -
усі живі, повернемось додому.
Що треба ше? Нічого. Тількі це.
Ковтати біль, тамуючи судому,
в долонях не ховаючи лице.
І бігти безперервно до нестями,
крізь пекло дотліваючих годин.
Куди ми знов? На пошту за листами,
а може надійшов хоча б один.
