По мотивам любовной лирики Лины Костенко
1
В пустыне сизых вечеров
в полях, от неба ждущих милость,
о, сколько слов
и сколько снов
про одного тебя мне снилось!
Не знаю, кто ты,
где живёшь,
кого ласкаешь и голубишь,
но знаю только - тоже ждёшь,
и ищешь ту, кого полюбишь.
И я войду в твоё житьё.
Тебя, желанного, узнаю,
Как блудный сын узнал своё
в чертах отеческого края.
Я буду жить для одного.
Иные пусть проходят мимо,
чтоб не сгубить лишь моего
того,
что
век неповторимо.
Пусть - одиночества мечты,
и наваждение обмана!
Но сердцу снишься, снишься ты,
как морю снятся ураганы.
2
Циферблат часов у перекрёстка
Снова вьюги снегом замели...
Нам с тобою по дороге - просто
Мы её с тобою не прошли.
Улицы незрячи и безмолвны,
С волнами сугробов по краям.
Нам с тобою так привольно, словно
Все слова доверены ветрам.
-Подскажите, ветры, что нежнее
Всех доселе прозвучавших слов.
Я ветрам перечить не посмею -
Повторю и позабуду вновь.
Не было ни встречи, ни разлуки,
Бури чувств, раскаянья тоски.
Я спокойна. Мне другие руки
Заменили дрожь твоей руки.
Но когда заплачу - и своими
Дотянусь до ясного чела,
Эти львы, что арку сторожили,
Не увидят - вьюга замела.
3
Останови меня и отрезви -
Такой любви не подберу я имя.
Она лишь смуту принесёт в крови
И убежит столбами верстовыми.
Она покой порвёт, как струнный строй,
Она слова нам подожжёт устами -
Останови меня и успокой,
Покуда мы безумными не стали.
Сама остановиться не смогу -
Пришла пора моей заре зардеться.
С тобою или душу сберегу,
Или моё сгорит с тобою сердце.
4
Не знаю - Вас увижу или нет.
Да, может быть, совсем не в этом дело.
А дело в том - моей любви в ответ
Есть тот, кого душа моя хотела.
Чужого счастья я не позову.
Ворованному - эхо не ответит.
Я думаю о Вас во сне и наяву.
И потому душе светлей на свете.
5
Двор замело метелью поздних астр.
Метелью буйной, розовой и синей.
Я почему-то думаю о Вас,
Хотя сама я в этом неповинна.
Природа свой свершила приговор,
Года и память в космос улетели.
Но мне о вас всему наперекор
Напомнили осенние метели.
И музыка в свой заповедный час
Приводит Вас неслышно и незримо.
Двор замела метель осенних астр -
Она прекрасна и неповторима!
6
Тот клавесин и плакал, и плескал
Чужую грусть. Горели свечи вяло.
Певец был стар и пел, как пеликан,
И музыка гортанью истекала.
Певец был стар. Он плакал не о нас.
И голос плыл. И старые манеры.
И пропадал под люстрами романс
С прекрасными словами прошлой эры.
Тот голос был - отпевших соловьёв,
Что гнёзда вьют в мельканьи серых буден.
Он пел о том, как он любил её,
И как её вовеки не забудет.
Он подносил вокал свой, как бокал.
Был старомоден, как цветок в петлице.
А женщины наперекор векам
Шли на-руку его облокотиться.
Но музыка умолкла. Был антракт.
Мужчины вновь заговорили прозой
О пиве и мороженом. Пустяк.
Но души женщин тронуло морозом.
Певец был стар. Без грима и гримас
Он пел романс горячими устами.
Мужчины, пойте женщинам романс!
Они быть невоспетыми устали.
7
Когда душа дошла до края,
Как позабыть тебя теперь?
Доселе в жизни не пила я
Отравы дивнее, поверь.
Такой кристальности печали,
И жажды, мучающей рот,
Такого звонкого молчанья,
И нимба, что горит и жжёт.
В любое время дня, в любое,
Такой восходной тишины...
Стихи, подарены тобою,
Ко мне цветами входят в сны.
8
Осенний день был болен, хмур и тих.
Кора берёз тоской была недужна.
И ты всё время в помыслах моих.
Хотя об этом говорить не нужно.
Ты вновь придёшь. Мы перейдём на "Вы".
Неповторимо - не вернёшь натужно.
В моих глазах печаль переплыви.
Хотя об этом говорить не нужно.
Пусть будет так, как я себе велю.
Мы сотворим наш мир сердечной дружбы.
Я Вас люблю. О, как я Вас люблю!
Хотя об этом говорить не нужно.
© Copyright: Семён Кац, 2011
Свидетельство о публикации №11104250158
* * *
Оригінали:
1
В пустелі сизих вечорів
в полях безмежних проти неба
о, скільки слів
і скільки снів
мені наснилося про тебе!
Не знаю, хто ти,
де живеш,
кого милуєш і голубиш.
А знаю - ти чекаєш теж,
тривожно вгадуєш і любиш.
І я прийду в життя твоє.
Тебе, незнаного, впізнаю,
як син вигнанця впізнає
прикмети батьківського краю.
Я ради цього ладна жить.
Всі інші хай проходять мимо,
аби в повторах не згубить
одне,
своє,
неповториме.
Нехай це - витвір самоти,
нехай це - вигадка й омана!
Моєму серцю снишся ти,
як морю сняться урагани.
2
Циферблат годинника на розі
хуртовини снігом замели…
Нам з тобою, видно, по дорозі,
бо ішли й нікуди не прийшли.
Знов ті самі вулиці незрячі
і замету хвиля снігова.
Нам з тобою легко так, неначе
вітер нам підказує слова.
— Підкажи найлагідніше слово,
я його слухняно повторю.
Розгуляйся буйно і раптово,
заглуши усе, що говорю! —
Не було ні зустрічі, ні туги.
Не було пориву і жалю.
Я спокійна.
Я щаслива з другим.
Я тебе нітрохи не люблю.
А якщо заплачу і руками
я торкну ясне твоє чоло, —
нас не бачать леви біля брами:
левам очі снігом замело.
3
спини мене отямся і отям
така любов буває раз в ніколи
вона ж промчить над зламаним життям
за нею ж будуть бігти видноколи
вона ж порве нам спокій до струни
вона ж слова поспалює вустами
спини мене спини і схамени
ще поки можу думати востаннє
ще поки можу але вже не можу
настала черга й на мою зорю
чи біля тебе душу відморожу
чи біля тебе полум'ям згорю
4
Не знаю, чи побачу Вас, чи ні.
А може, власне, і не в тому справа.
А головне, що десь вдалечині
Є хтось такий, як невтоленна спрага.
Я не покличу щастя не моє.
Луна луни туди не долітає.
Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.
Моя душа й від цього вже світає.
5
Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка рожева й синя хуртовина!
Але чому я думаю про Вас?
Я Вас давно забути вже повинна.
Це так природно – відстані і час.
Я вже забула. Не моя провина, –
то музика нагадує про Вас,
то раптом ця осіння хуртовина.
Це так природно – музика і час,
і Ваша скрізь присутність невловима.
Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка сумна й красива хуртовина!
6
Той клавесин і плакав, і плекав
чужу печаль. Свічки горіли кволо.
Старий співак співав, як пелікан,
проціджуючи музику крізь воло.
Він був старий і плакав не про нас.
Той голос був як з іншої акустики.
Але губив під люстрами романс
прекрасних слів одквітлі вже пелюстки.
На голови, де, наче солов’ї,
своє гніздо щодня звивають будні,
упав романс, як він любив її
і говорив слова їй незабутні.
Він цей вокал підносив, як бокал.
У нього був метелик на маніжці.
Якісь красуні, всупереч вікам,
до нього йшли по місячній доріжці.
А потім зникла музика. Антракт.
Усі мужчини говорили прозою.
Жінки мовчали. Все було не так.
Їм не хотілось пива і морозива.
Старий співав без гриму і гримас.
Були слова палкими й несучасними.
О, заспівайте дівчині романс!
Жінки втомились бути не прекрасними
7
І як тепер тебе забути?
Душа до краю добрела.
Такої дивної отрути
я ще ніколи не пила.
Такої чистої печалі,
такої спраглої жаги,
такого зойку у мовчанні,
такого сяйва навкруги.
Такої зоряної тиші,
такого безміру в добі!..
Це, може, навіть і не вірші,
а квіти, кинуті тобі.
8
Осінній день березами почавсь.
Різьбить печаль свої дереворити.
Я думаю про тебе весь мій час.
Але про це не треба говорити.
Ти прийдеш знов. Ми будемо на «Ви».
Чи ж неповторне можна повторити?
В моїх очах свій сум перепливи.
Але про це не треба говорити.
Хай буде так, як я собі велю.
Свій будень серця будемо творити.
Я Вас люблю. О як я Вас люблю!
Але про це не треба говорити.
Ліна Костенко
Другие статьи в литературном дневнике:
