Грай, музико, грай же...
Сергей Рикардо /Давня Поема/
&&&&&&&&&&&&&&&&&&&&&&&
Стелеться барвінок, м'яту обіймає,
може ти почуєш, як тебе чекаю,
Як сумує серце, піснею стихає,
у твоє віконце голуб не злітає.
Червона калина пишно розквітає,
хай не знають люди, хто тебе кохає.
Зіронька у небі, що так ярко сяє -
це моя едина, що мене не знає.
Моїй дівчинонці зозуля кувала,
молодої лиха - не пророкувала.
У самому серці моя люба мила,
їй не заважає сніг та хуртовина,
Бо над нею Ангел на землі вартує,
щоб не впало лихо, не дістала куля.
Соколом у небо подумки здіймаюсь,
і на Місяченьку я з тобой кохаюсь.
Грай, музико, грай же, в небі, серед ночі,
я Тебе цілую на прощання в очі...
Від того, що бачив, сонце не зрадіє,
погляд у Майбутнє сумний вік зустріне.
Друг палкий, далекий та сором'язливий,
завітає потім, коли дим розвіє,
Коли дим розвіє на тім попелищі,
де трава духм'яна буйноквітне нині.
Був я молоденький спрагою засмучен,
ти ж не напувала моє тіло й душу.
"Вода у ставочку" - так мені казала,
"піди - та й напийся" - так проворкувала.
Соромно в діброві вербу обіймати,
тебе милу згадуючи, марно тоскувати.
Нескінченний Всесвіт, де ні дня, ні ночі,
стане рідним дімом для Двоїх щоночі.
Сонечко заходить, заглядає в очі,
де ж моя кохана, що мені шепоче?...
Грай, музико, грай же, в небі, серед ночі,
я Тебе цілую на прощання в очі...
Квіти мого серця дивно розцвітають,
ти лети, лелеко, де тебе чекають.
Де тебе чекають знає тільки мила,
крилами злітає той, хто має крила.
Де тебе кохають, ти лети, лелеко,
може так згадає мріяна дівчина.
Ластівка кружляла, пару собі шука,
храм Святого Юра - втіха та наука.
Нескінченний погляд, в ньому біль і туга,
я вчуваю втому, шукаючи друга,
Друга не для втіхи палкого бажання,
соромно дитині, що вона кохає.
Сповідайся, друже, дубу та тополі,
чи ти рвав листочки з тої осокори?
Квітка червоніє, та не в твоїм домі,
краще підкорися невблаганній долі.
Грай, музико, грай же, в небі, серед ночі,
я Тебе цілую на прощання в очі...
Згасла зоря-діва полум'ям над лісом,
тільки клен зелений дивно червоніє.
Не тремтять осики, вітерець їх кинув,
годі тобі, сину, плекати надію.
У саду під грушею, м'ята там духм'яна,
ти згадай, Маруся, про свого Івана...
Друже ти мій вірний, Ангел світлосяйний,
на своїх ти крилах передай коханій,
Що сумує сокіл, в небо не злітає,
бо печаль і туга крила огортає,
Не співає в ночі дзвінкий соловейко,
ні з ким бо коханням своїм поділитись.
Серед ночі плаче дівчина-красуня,
він назвав принцесою ту, що так сумує.
Колискову пісню зараз принц співає
діві Оріянні, що його чекає.
Грай, музико, грай же, в небі, серед ночі,
я Тебе цілую на прощання в очі...
Очі серед ночі, мари чи видіння,
так, цьому коханню серце не зрадіє.
З радістю-чаклункою Зрада закрокує,
ти не зрозумієш, чому я сумую.
У темному лісі, ніччю, під горою,
папороть стікає кров'ю, не росою.
Вийдеш ти світанком в лісі погуляти,
хто ж твого Іванка не пустив кохати?
Це не батько й матір, не дівча-сестриця,
смерть його чекала жаху чарівниця.
Твої дивні очі, голос незрівняний
засумують дужче: "де мій друг коханий?"...
Біля мого серця - твоє волосся,
в твої рідні очі заглядає сонце.
А під твоім серцем та й моя дитина,
доле незрівняна, донечка єдина.
Грай, музико, грай же, в небі, серед ночі,
я Тебе цілую на прощання в очі...
Мокрою росою, в горах, на світанку,
ти мене не збудеш піснею львів'янки.
Зорі опадають не під наші очі,
крила не злітають, серце не стукоче.
Серед ночі світло Сонця не згасає,
то живе надія, полум'ям зітхає.
Біля мого серця - твої рідні очі,
"поцілуй ще дужче!" - ти мені шепочеш...
Годі ображатись на дитячу вірність,
якщо Принц покличе - душу ти не спиниш.
Стелеться барвінок, нами не прим'ятий,
в поле ти не прийдеш, де я жито жав би.
З місяцем на хмарі нам не прогулятись,
бо твій друг зревнує та осудить мати.
По дорозі долі, на Землі і в Небі,
срізь шукають люди щастя та потреби.
Грай, музико, грай же, в небі, серед ночі,
ти Мене цілуєш на прощання в очі...
У самому пеклі кохання зростає,
так земля, невдовзі, Зіркою засяє.
Серед вас лелекою, одинаком, третім,
я співаю пісню соромну, далеку.
Моя вдача божа - діток цілувати,
в серці ж бо моєму - дівчину кохати.
Хай музико грає - жагу жити вабить,
дівчину-принцесу горе не застане!
Щастя їй бажаю, вірного світанку,
в Небі всі зустрімось долей, сподіванкою.
Моя пісне лине, мов душа співає,
у земній любові - третього не має.
Біля мого серця - твоє віконце,
марні сподівання не допалить сонце.
В сполосі ночному - печаль холодюща,
загадкова туга й доля невмируща.
Грай, музико, грай же, в небі, серед ночі,
ти Мене цілуеш на прощання в очі...
Колискову пісню донечці моєї
я співаю знову з ніжністю всією.
Бачать диво очі, лине з лісу пісня:
то жебрак замріяв на осіннім листі.
Сонний вітер віє, бавиться з волоссям,
та він не зігріє, бо затхне невдовзі.
До кохання треба дивовижну силу,
бо воно загасне, попілом покриє.
Вогнищу чужому Серця не зігріти,
хай жебрак помріє здалеку, та піде.
У долонях вітру - твоє дихання,
мов торічний сніг - моє сподівання.
Мить Весни затримать й Сонце не спинити!
І дорослі стануть наші малі діти.
Мої сни на згадку я тобі дарую,
не сумуй, принцессо, як я сам сумую.
Грай, музико, грай же, в небі, серед ночі,
я Тебе цілую на прощання в очі...
&&&&&&&&&&&&&&&&&&&&&&&
Епілог: "Кохання - дивовижна сила та
останній, незгасимий біль в моїй душі..."
/принцеса Руслана, CD "Мить Весни"/
© Copyright: Сергей Рикардо, 2003
Свидетельство о публикации №103050700915
Другие статьи в литературном дневнике:
