Ліна Костенко.(р.н.1930)Біла симфонія
Нам было тогда не до смеха.
Поднята нОчи завеса -
симфония белая снега
плыла над мачтами леса.
А лес, словно в дрейфе шхуна,
скрипел, скованный льдами...
Парнишка, трепетно юный,
сказал со взрослой печалью:
Моя лебединая песня,
любовь моя заповедная...
В такие года, известно,
любят как в раз последний.
Это — вопрос достоинства;
жизнь, вот, как сон, прожита.
Подростки для гордости
должны иметь прошлое.
Занесённые снегом ветрила
свисали ботвой печальной.
И я что-то в лад говорила,
и тоже — эмоционально.
Была любовь — роковая,
почти из драмы Ростана...
Я только снег вспоминаю,
тот, что давно растаял.
Симфонию белую снега,
шхуну, одетую льдами...
А нам с тобой — до смеха!
У нас с тобой — без печали!
Тебе хорошо и весело
жить на белом свете.
Ты только, как все воскресшие,
не любишь болтать о смерти.
И прав, вероятно, признаю.
Былое — обледенело.
Сменила декорацию
симфония снега белая.
Метель завывает вновь
о лес обломав крыла...
Ты — моя первая любовь,
последняя уже была.
Перевод с украинского 16.01.15.
БІЛА СИМФОНІЯ
Було нам тоді не до сміху.
Ніч підняла завісу –
біла симфонія снігу
пливла над щоглами лісу.
А ліс, як дрейфуюча шхуна,
скрипів, у льоди закутий…
І хлопець, зворушливо юний,
сказав із дорослим смутком:
– Ти пісня моя лебедина,
останнє моє кохання…
В такому віці людина
завжди кохає востаннє.
Бо то уже справа гідности –
життя, бач, як сон, промайнуло.
Підлітки для солідности
мусять мати минуле.
Завіяні снігом вітрила
звисали, як біла гичка…
Я теж йому щось говорила,
і теж, певно, щось трагічне.
Було кохання фатальне,
майже з драми Ростана…
Я тільки сніг пам'ятаю,
отой, що давно розтанув.
Білу симфонію снігу,
шхуну, в льоди закуту…
А нам з тобою – до сміху!
А нам з тобою не смутно!
І добре тобі, і весело
на білому світі жити.
Ти тільки, як всі воскреслі,
не любиш про смерть говорити.
І маєш, напевно, рацію.
Минуле вмерзає в кригу.
І це вже не декорація…
Біла симфонія снігу.
Стогне завія до рання,
зламавши об ліс крило…
Ти – моє перше кохання.
Останнє уже було.