На http://www.stihi.ru/2014/07/31/761
То почудилось мне что ли,
То ль случилось поневоле?
Снова в поле стала вьюга завывать.
Сами ль все опали листья,
Или порвано монисто,
Или, может быть, оборваны слова.
Скрылось всё за неба краем,
Время души разрывает,
И давно уже в тумане та весна.
И сегодня, видно, поздно.
Мы идём по жизни розно.
Может, осенью нам встреча суждена?
Ты пришла, и снова осень
Разогнала неба просинь.
Тот же парк нас листопадом обвивал.
Клёном сброшенные листья…
Или, может быть, монисто –
Или те, что были прерваны, слова.
И осталось нам немного,
Нет ни мест тех, ни дороги.
Только в памяти всё теплится весна
Пусть в душе ветров гулянье,
Стёрлись все воспоминанья…
Всё же встреча та была нам суждена.
23.02.2015
Чи ввижалось, чи вбачалось,
чи само собою сталось?
Знову віхола у полі завива.
Чи само опало листя,
чи розірване намисто,
а чи може то обірвані слова.
Вже те все за небокраєм,
час завжди нам душі крає
і немає вже туманної весни,
і сьогодні мабуть пізно,
і шляхи життя в нас різні.
Може стрінемось хоч зараз восени?
Ти прийшла і жовта осінь
розбуяла неба просинь,
той же парк нас листопадом обвива.
Жовтих кленів пале листя...
А чи може те намисто -
то і є оті обірвані слова.
Вже лишилось небагато
і нема вже тої хати,
і весна тодішня в спогад відбула.
Хай в душі гуляє вітер,
листопад той спогад витер...
А на зустріч ти усе ж таки прийшла.