Ганна Осадко.
Я - ЗЕМЛЯ.
Глеб Ходорковский - перевод.
Эти несколько первых весенних дней,
самых первых, как только сойдёт и растает снег -
и земля начинает парИть,
тогда груди-холмы как будто становятся выше
ощущая как глухо стучит (набухает) внизу живота -
сладко млею...
Почки набухли, готовы вот-вот отстреляться
пахучей зелёною серединкой...
Эти первые дни весны
когда я чую
(на вкус - на касанье - на запах):
как просыпается женщина
в мире
и во мне -
Женщина Земля.
Эти первые дни весны
когда ощущаю я
себя женщиною-землёй
твёрдой,
но чуть размякшей после зимы
замусоренным холмом возле моей высотки,
где пластиковые бутылки, бумага, прошлогодние презервативы -
по сути всего только спам, скользящее мимо ничто
потому, что земля, доню, спокойна и милосердна
потому, что земля, доченька,возрождается каждый год
с каждой новой весной она снова девчонка смешливая,
с берёзовыми серёжками,
с разбитыми коленками, закапанными зелёнкой -
бежит и бежит, как по ствольным артериям сок молодой...
Но лишь только первый рискаль (плуг?) лишит землю невинности,
страстно врезавшись в чёрную плоть,
пахучую, сладкую, тяжкую -
и земля станет Женщиной,
и родИт,
и будет качать на руках -
люлечки,
лЮли,
люлИ...
В эти первые дни весны,
когда я не хочу вспоминать, что всё это было
уже не раз,
и ты знаешь, знаешь прекрасно, чем всё это кончится:
через полгода кесарев скальпель вытянет из неё самый последний плод,
всё до последнего
Выскребет -
даже мышам не оставит - и спрячет в коморе...
А с остальным что делать?
На всех огородах моей отчизны
идёт повально кремация стЕбельного сухостоя
(ручки?ножки? кто же теперь разберёт...)
А знаешь, я думаю, всё она помнит.
Должна всё помнить.
Даже теперь,
в эти чудесные дни,
когда всё только начинается
с ней и со мною
в который раз...
* * *
я-земля
Ганна Осадко
Ці кілька днів навесні,
Днів найперших, щойно зійде сніг -
І земля запарує,
Тоді груди-горби ніби повищають,
Відчувши,
як гупає унизу живота солодка млість,
Бруньки набубнявіють, готові от-от вистрелити у небо
Зеленою пахучою серединкою.
Ці кілька днів навесні,
Коли наслухаю
На дотик-на смак-і на запах:
Жінка пробуджується,
У світі та у мені,
Жінка Земля.
Ці кілька днів навесні,
Коли відчуваю
Себе землею,
Глевкою, твердою після зими,
Засміченим пагорбом біля моєї висотки,
Де пластикові пляшки, папірці і торішня любовна гума –
Насправді лише спам, проминуща ніщота -
Бо земля, доню,
Вона, спокійна і милосердна,
Бо земля, доню, відроджується щороку –
Кожна нова весна –
І вона знову дівчинка реготлива із березовими сережками на вухах,
Колінця побиті зеленкою замацькані –
Біжить та й біжить, як по артеріях стовбура – сік…
Тільки-но перший рискаль цноти її позбавить,
Захланно вріжеться в чорну плоть,
Солодку, важку, пахучу –
І земля Жінкою стане,
І вродить,
І колисатиме на колінах –
Люлечки…
Ці кілька днів навесні,
Коли не хочу згадувати, що все це було уже купу разів
І ти знаєш, знаєш прекрасно, чим все це закінчиться,
Вже за півроку –
Кесарський скальпель витягне з неї найостанніший плід,
Вишкребе,
навіть мишам не залишить – і заховає в коморі.
А тоді – що ж із нею робити? –
Повальна кремація бадилиння сухого
На городах моєї вітчизни
(ручки? ніжки? хто ж тепер розбере?)
Знаєш, думаю, що вона пам’ятає.
Мусить все пам’ятати.
Навіть тепер, навесні, у ці кілька чарівних днів,
Коли усе тільки починається
Укотре
Із нею та зі мною…
© Copyright: Ганна Осадко, 2015
Свидетельство о публикации №115040109184