СЕМЕН ПАЛІЙ
Історична поема часів Північної війни
Частина сьома.
Перед Полтавською битвою.
Карл місто Полтаву узяв у облогу.
Там Келін з своїм гарнізоном засів.
Атаки усі відбивала залога,
Й король роздратований люто кипів:
«Полтава – слабка і нікчемна фортеця,
В них скоро скінчиться, я чув, провіант,
Та Келін чомусь до сих пір не здається,
Живучий, упертий, стійкий комендант…
Є в мене рушниці, патрони, гармати,
А ядер в полтавців нема взагалі,
Та все ж я не можу це місто узяти…
Який відчайдушний народ – москалі!»
До міста прибули російські колони,
Там мав вирішальний відбутися бій.
Прийшли під Полтаву й козацькі загони,
Командував ними полковник Палій.
Нагай ні на крок не відходив від нього,
В усьому постійно йому помагав.
«Почув я, що Карла поранили в ногу», -
Одного він разу Семену сказав.
«Отак йому й треба, оцьому заброді».
Й помовчавши, тихо додав: «Далебі,
Мазепа підтримки не має в народі,
О, як же це добре, скажу я тобі!
Із півночі люті прийшли скандинави,
До Швеції хочуть наш край приєднать,
Приперлись сюди, аж до мурів Полтави…
І будуть нам волю вони обіцять?!
Яка незалежність? Яка там свобода?
Від шведів чекать їх – то справа пуста.
Вони ж бо не щастя несуть для народу,
Із ними прийдуть лиш неволя й нужда.
Квітучою буде тоді Україна,
Як буде Росії триматись вона.
У єдності – сила. Як будем єдині,
Ніяка біда нам тоді не страшна!
Якщо ж відвернемося ми від Росії,
Забудем, що нам росіяни – брати,
З чужинцями наші пов’яжем надії,
Щасливої долі не зможем знайти…»
читати далі: Частина восьма. Втікачі.
http://www.stihi.ru/2016/06/02/9461