Людмила Юферова. Й не видно дна
Куда ни глянь — безмежье белизны,
Аж до небес, где свет слепит картинку,
Сочится Время в Вечности щелинку,
Не видно дна у этой глубины.
А вьюга заметает все следы
Людских судеб, дорог, цивилизаций...
И не упомнить всех реинкарнаций,
Хоть как в себе ту память не буди.
О, как душа страдает от обид,
Мы все — ничто, но каждый — в поле воин,
Что станет жертвой пандемий и воен.
А Бог всё видит, плачет и... молчит.
Как хочется надежды и весны
И сотни солнц в измученные души,
Но рок раздоров наши силы сушит
И заполняют души бурьяны.
И деться некуда от этой белизны.
С украинского 09.02.21.
Й не видно дна
Куди не глянь – безокрай білини –
Аж до небес, по вінця часоплину!
Час витіка у Вічності шпарину,
Й не видно дна тієї глибини.
Хурделиця завіює сліди
Людських життів, доріг, цивілізацій…
І пам’яті нема реінкарнацій,
Хоч як в собі ту пам’ять не буди.
О, як душа поранена щемить,
Що кожен з нас – один у полі воїн,
Що гинемо від пандемій і воєн,
А Бог все бачить, плаче і… мовчить…
Як хочеться надії і весни,
І сотні сонць у вистраждані душі,
Та вічний розбрат наші сили сушить,
Й заполоняють душі бур’яни.
І поки що – безокрай білини.