Оце мене часто питають, чого це я така інтересна жінка – і незаміжня? „Чи претендентів нема?” – кажуть.
Тю на вас! Та в мене цих претендентів, як бліх на бродячий собаці. І замужем я була... майже три рази. І всі рази кінчались трагічно.
Оце пом’ятаю, перша моя любов – Стьопочка. Як я його любила! А він, бувало, обійме мене так гарно і зразу стогне. А я ж молода була, дурна. Що воно таке, думаю. На вид здоровий хлопець, а щось таки болить.
І от одного разу зірочки світять, солов’ї співють, а ми стогнем... Кошмар! Я так розстроїлась, що не пом’ятаю, що й далі буде.
А як з ранку до тями прийшла, Степан мені й каже:
„Ну все, дєтка Анжела Панасівна! На цій травичці ти загубила свою невинність.”
„Що загубила? А ти бачив?”
„Бачив!”
„То чого не підняв?”
А він сміється.
Коротко кажучи, готуємось до весілля.
А в той час отой серіал ішов „Санта – Барбара”. Я кажу своєму Стьопці: „Живуть же люди! А ми що з тобою, гірші отих Кепфелів? Не гірші і стіл у нас буде кращій”.
Три кабани зарізали, триста літрів самогонки вигнали. А картопля, капуста, цибуля – усе своє. Куди там мільйонерам! Вони ж там одні банани та ракушки і устриці жеруть і шампанським квасом запивають.
Та все одно нам треба їх у всьому переплюнуть.
„От ти бачив, як отой Сісі Кепфел свою Соньку у спальню після весілля заносив?”
„Бачив.”
„Так ти мене понесеш через усе село аж до сільради, а машини хай ззаду їдуть, як процесія. Хай люди знають, що і в нас у Дергачах не селюки, а мужчини з поніманієм”.
А він на мене так скептично глянув (це я зараз всього 100 кг, а тоді я була дєвушка фігуриста) і каже:
„Треба попробувати!”
„Що там пробувать, бери й неси!”
Ну так, як у Сісі, у нього не вийшло, бо мої 130 кг – це вам не Сонька, шкапа худа. Він мене схопив в оберемок, як мішок картоплі, кинув на плече, три кроки зробив і впав. Щось у нього там хруснуло.
Прийшлось усе, що на весілля готували, віддать докторам на Стьопкіне лікування. А він мені коротеньку записку з лікарні прислав:
„Пробач, дорога, що не зміг переплюнуть Сісі Кепфела.”
Отак я загубила свою першу любов і ще там щось у траві...
Друга моя спроба була, як у батька підросли чергові кабани.
Приїхав до нас у село зоотехнік з Харкова. Високий, тоненький, а вуса, як у Тараса Бульби... Ну, думаю, за цими вусами щось таки криється...
Дивлюсь, і він на мене погляда. А як він узнав, що в нас три корови, п’ять кабанів, кури, гуси, машина... Так він до мене такою любов’ю загорівся, ніякого удержу не було. Бувало, візьме мене за руку, мне її, мне, а тоді починає мимрити:
„Я вас, Анжелочко Панасівна... Я вас... Я вас так люблю... як... як... як свинину... Бо я свинину люблю більше всього на світі. А вас... навіть більше!”
Ну, думаю, це моя доля. Така любов на дорозі не валяється. А сама боюсь до нього навіть доторкнутись. Я – жінка при здоров’ї, а воно ж таке худесеньке, таке тонесеньке. Не дай Бог, думаю, ще яку любовну травму йому нанесу. Ще посадять за членопошкодження. Нехай ось одгодую свого горобчика свининкою, то й буде все добре.
Але одного разу притягнув він мені цілу купу квітів, став на коліна і подає мені. У мене од щастя у грудях піднялась така обморочна радість, що я забула про його тендітність. Як схопила його в обійми, як притиснула до себе з усієї сили!
Ах ти, мій любенький! Ах ти, мій тонесенький! Та цілую його, цілую. А він щось булькнув у відповідь і мовчить... Відпустила я його, а він упав, лежить синій і не дише.
Боже! Ледве одкачали. Дві „скорі” приїжджали. А він, як ожив, руки на грудях склав і каже так тихо, тихо:
„Пробачте, Анжелочко Панасівна, хоч я й люблю вас більше, ніж свинину, та життя дорожче. Це ж з вами жить, так треба, щоб „скора” біля двору сутками стояла. А я ж не сапер і не самурай, щоб так ризикувати життям.”
Отак і друге моє майже замужество провалилось.
Плачу, а батько каже: „Не реви, дурепа, купимо тобі квартиру у Харкові, знайдеш собі там претендента. Там вибір більший.” І точно, зразу знайшовся претендент на мою квартиру... Ну й на мене, звичайно. Я ж таки женщина видна. Здоровенний такий чолов’яча, метра два на зріст. А їсть, люди добрі! Не встигаю торби з села волочить. Батько каже: „Не переживай, Анжелко, прогодуємо, аби ти щаслива була.”
Оце живе він уже у мене, звикає. Любов – страшна! Як у серіалі.
Сидимо оце колись на новому дивані (бо два вже розвалили, обоє ж не маленькі), коли це дзвонять у двері. Відкриваю, дивлюсь, стоїть цілий піонерський загін. Гарні такі діточки, чоловік вісім чи десять (я не встигла полічить), з торбинками у руках.
- Що вам треба, дітки?
- А ми до татка приїхали!
- До якого татка?
- А до нашого, що у вас живе. Нас мама послала:
„Їдьте, дітки, до того паразита, бо він там завів якусь Анжеліку, маркізу ангелів. То хай він вас і годує!”
Боже! Люди добрі! Я ледь не вмерла! А я, коли
гніваюсь, то страшна стаю. Як схопила того „маркіза” за шмаття, так він летів з десятого поверху аж на перший, а я ногами помагала йому.
Так до сих пір люди спотикаються у тих місцях, де
той „маркіз” зубами сходинки пощербив.
Так що я тепер вільна і жду претендентів, а сама думаю: „Невже у нас на Україні перевелися чоловіки? Такі, щоб моя любов не збивала їх з ніг.” Може ви кого знаєте? То підкажіть!