Ірина Перова
http://www.stihi.ru/2009/05/11/3097
Ти засмаглий дикун, командир прибережних вітрів...
Сіль у тебе в волоссі, в колонках твоїх хеві метал.
А мене ось щоденно з’їдає кишечник доріг,
Не дає більше світла й свободи на небі комета.
А ночами не спиться, й буття загубився вже сенс.
"Як ся маєш?" - питання, "Та все офігенно".
Злого генія в лоні душі я задушу, щоб щез.
И уклін подарую оточуючим манекенам.
Знову я розлітаюсь на сотні уламків, дурне…
Я боюся чиїсь почуття зачепити, свої відпускаю,
І плювати на логіку. Ти розумієш мене:
Я ж не просто так з дурощів запах свободи плекаю.
Мої пальці дрижать, натискає на вихід вже миш,
Це тому, що від слів моїх ти сотню раз боронився....
Це тому, що не знаю тебе я ні крапельки, лиш
Ти так нагло узяв і сьогодні раптово наснився.
Це тому, що цілком не боїшся ти поглядів злих,
І цілунків солоних і теплих долонь дотик рівний.
Це тому, що ти цинік, романтик і довбаний псих.
Це тому, що з тобою ми надто, аж надто подібні.