Редакция
Оригiнал:
Цей дощ – як душ. Цей дощ такий ласкавий.
Сади цвітуть. В березах бродить сік.
Це солов’їна опера, Ла Скала!
Чорнобиль. Зона. Двадцять перший вік.
Тут по дворах стоїть бузкова повінь.
Тут ті бузки проламують тини.
Тут щука йде, немов підводний човен,
і прилітають гуси щовесни.
Але кленочки проросли крізь ганки.
Жив-був народ над Прип’яттю – і зник.
В Рудому лісі виросли поганки,
і ходить Смерть, єдиний тут грибник.*
Перевод с украинского Светланы Груздевой:
А дождь – как душ. И землю он ласкает.
Сады цветут. Сочится сок берёз.
Рай соловьиной оперы…Ла Скала!
Чернобыль…Зона… Этот дождь – из слёз…
Сирени наводненье во дворах,
И напролом она забор ломает.
Подлодкой щука сеет тёмный страх,
А по весне всё гуси прилетают...
Кленочки проросли в пустых крылечках.
Люд Припяти – как слизан языком.
В лесу, что весь в застывших рыжих свечках,
шагает Смерть – заблудшим грибником.
*
Була там позаторік на Великдень.Під церквою мерседеси, хонди, найдорожчі іномарки, а прихожани… Ті старенькі вже й не доберуться туди. Я стою, а переді мною потилиці – знаєте, такі специфічні, такі низькі шиї в складочках. І новий попик служить так бадьоренько. Думаю: куди це я потрапила? Нічого не впізнаю. А ми ж уже двадцять років рятуємо там нашу українську Атлантиду. У фільмі Ролана Сергієнка «Чорнобиль. Тризна» є такий епізод: люди йдуть навколо тієї церкви, і вогники, вогники усюди… Облич майже не видно, лиш вогники між долонь. У сценарії я писала про ювілей мертвого міста – було 800 років Чорнобилю. Вдумайтеся: ювілей, а місто мертве. І ось зараз інший режисер, з яким я їздила, підійшов до мене, бо зрозумів, що мені може зробитися зле у тій церкві. Бо коли в церкві бачиш крутих і усвідомлюєш, що для багатьох Чорнобиль – то бізнес, а ти знаєш, де яке залізо вкрадене, де які сосни спиляні, і де приймальні пункти металобрухту... А потім хтось буде розказувати, що десь знайшли радіоактивно забруднений метал. Якось дивлюся – біля Дитяток будинки розібрані. Я питаю хлопців на КПП: де ж поділися ті два будинки? Відповідають: а Ви хіба не знаєте, комусь на дачу пішли.
#ЛінаКостенко
Мой перевод дописанного Линой Костенко:
Была там в позапрошлом году на Пасху. Под церковью мерседесы-хонды, самые дорогие иномарки, а прихожане… Те старики уже и не доберутся туда. Я стою, а передо мною затылки – знаете, такие специфические, такие низкие шеи в складочках. И новый попик служит так бодренько. Думаю: куда это я попала? Ничего не узнаю. А мы уже двадцать лет спасаем там нашу украинскую Атлантиду. В фильме Ролана Сергиенко »Чернобыль. Тризна» есть такой апизод: люди идут вокруг этой церкви, и огоньки, огоньки отовсюду... Лиц почти не видно, лишь огоньки меж ладоней. В сценарии я писала про юбилей мёртвого города – было 800 лет Чернобылю. Вдумайтесь: юбилей, а город мёртв. И вот сейчас другой режиссёр, с каким я ездила, подошёл ко мне, подошёл ко мне, ибо понял, что мне может стать плохо в этой церкви. Потому что когда в церкви видишь крутых и осознаёшь, что для многих Чернобыль – это бизнес, а ты знаешь, где какое железо украдено, где какие сосны спилены, где приёмный пункты металлолома… А потом кто-то станет рассказывать, что где-то нашли радиоактивно заражённый металл. Как-то вгляделась: возле Детского дома дома' разобраны. Я спрашиваю парней на КПП: куда ж делись эти два дома? Отвечают: а Вы разве не знаете, кому-то на дачу пригодились…
+ Скорбная дата: 26.04.1986...
26/04/2021/ Прошло 36 лет…
(информация с благодарностью взята у Нины Шендрик:
http://www.stihi.ru/2015/04/26/6289
- из её перевода)
Фото из Инета.
Коллаж мой