13
I вирiс я на чужинi,
I cивiю в чужому краї;
То одинокому менi
Здаєть-ся красчого не має
Нiчого в Бога , як Днiпро
Та наша славная ВкраЇна.
Аж бачу ,там тiлько добро,
Де нас нема. В лиху годину,
Якось недавно довелось
Менї заїхать в Україну,
У те найкрасчеє село,
У те, де мати повивала
Мене малого, i в ночи
На сьвiчку Богу заробляла;
Поклони тяжкiї бючи,
Пречистiй ставила, молила,
Щоб доля добрая любила
Її дитину… Добре, мамо
Що ти за-рани спать лягла,
А то б ти Бога прокляла
За мiй талан.
Аж страх погано
У тiм хорошому селi:
Чорнiйше чорної землї
Блукають люде ; повсихали
Сади зеленi ; погнили
Бiленькi хати, повалились;
Стави буряном поросли.
Село неначе погорiло,
Неначе люди подурiли,
Нiмi на панщину їдуть
I дiточок своїх ведуть!
I я, заплакавши, назад
Поїхав знову на чужину.
I не в однiм оттiм селi,
А скрiзь на славнiй Українї
Людей у ярма запрягли
Пани лукавi. Гинуть, гинуть
У ярмах лицарьскi сини.
А препоганiї пани
Жидам, братам своїм хорошим,
Остатнї подають штани…
Погано дуже, страх погано
В отсiй пустинї пропадать;
А ще поганьше на Украйнї
Дивитись, плакать и мовчать.
А як не бачишь того лиха,
То скрiзь здаєтъ-ся любо, тихо
I на Українї добро.
Мiж горами старий Днiпро,
Неначе в молоці дитина,
Красуєть-ся, любуєть-ся
На всю Україну ;
А по-над ним зеленіють
Широкiї села ;
А у селах у веселих
I люде веселi.
Воно може так i сталось,
Як-би не осталось
Слiду паньского в Украйнї!...
1848