53
І золотої й дорогої
Менї, щоб знали ви, не жаль
Моєї долї молодої.
А інодї така печаль
Оступить душу, аж заплачу!
А ще до того як побачу
Малого хлопчика в селї:
Мов одірвалось от гільлї
Одно-однїсеньке під тином
Сидить собі в старій рядинї, -
Менї здаєть ся, що се я,
Що се-ж та молодість моя,
Мені здаєть-ся, що нїколи
Воно не бачити-ме волї,
Сьвятої воленьки! що так
Даремне, марне пролетять
Його найкрасчії лїта,
Що він незнати-ме, де дїтись
На сїм широкім вольнім сьвітї,
І піде в найми; і колись,
Щоб він не плакав. не журивсь,
Щоб він де-небудь прихиливсь,
То оддадуть у москалї*...
1849
* Зд. солдаты - ВП.