По мотивам лирических раздумий Лины Костенко
Семён Кац
"Думы мои,думы..." Тарас Шевченко
1
Предвестие весны зовёт:"Пора!"
Дорогой торной за недальным лугом -
Смотрю: идут мои пра-пра пра-пра
За временем, как пахари за плугом.
Землёй полей и травами полян,
Дорогой торной за недальним лугом
Они идут в тумане и в туман
За временем, как пахари за плугом.
У вечности походка тяжела.
Дорогой торной за недальним лугом
И я пойду - вольна и весела -
За временем, как пахари за плугом?!
Своей зарёй какой засею клин?
Дорогой торной за недальним лугом
И мне в тумане явлен путь один -
За временем, как пахарю за плугом? 2
Обычен этот миг. И дом с трубой каминною.
Настояна сирень на влаге вешних вод.
Реальность - этот миг - назавтра станет мнимою,
Легенду из легенд переживёт.
Полжизни пронеслось, но полпути нехожено,
И мнимый прошлый миг - как сон среди садов!
Окно, и тишина, и взгляды заворожены,
И ёжик, что в листве оставил след следов.
3
Бывает миг такого потрясенья -
Увидишь свет как будто в первый раз.
И небосвод в разрывах туч осенних
Отдаст тебе весь золотой запас.
Остолбенев, стоишь под сводом сказки.
Душа проступит в зеркале очей.
С привычных лиц вдруг упадают маски.
Яснеет суть запутанных речей.
И к вечности святая сопричастность
В сиянии нездешней красоты
Перерастает в безграничье счастья -
Себя увидеть с горней высоты.
4
Жизнь протекает без черновика.
Несётся время, словно конь галопом.
Маркиза Помпадур ушла в века,
И мы живём давно не до потопа.
Не знаю я, что будет после нас,
В какой наряд украсится природа.
Неисчерпаем времени запас,
А наша жизнь короче год от года.
Останется лишь то, что сотворим
А сами мы пройдём по жизни тенью.
Пусть только небо будет голубым
И землю нашу видит лишь в цветеньи.
Лесам моим не вымереть вовек,
Словам не истощиться, словно рудам.
Черновика не пишет человек -
Как написалось, так оно и будет.
Приносит горечь честная строка,
Но для прозренья открывает веки.
Не бойся правды, пусть она горька,
Не бойся мук, разлившихся, как реки.
Святую душу бойся обмануть,
Обманешь - верный потеряешь путь.
5
Мы собирались в путь бездумно и беспечно.
Надвинулась гроза.Мы выехали в ночь.
Платаны у дорог в молчаньи стыли вечном.
И грянула гроза - и всё умчалось прочь!
Ослепшими на миг мы врезались в потёмки.
Машину повело. Мы потеряли путь.
А лес, дневной порой приветливый и звонкий,
Явил нам в темноте всю дьявольскую суть.
Я думала в тот миг - привет моей гордыне.
Мы выехали в ночь. Нам не видать пути.
Вся жизнь моя была лишь ночью воробьиной.
Смиренно ничего я не могла снести.
О, как мне прожилось и сколько уместилось!
И всё в меня вошло, как корни вглубь земли.
Но что такое жизнь? То, что само случилось?
А может быть лишь то, что мы свершить смогли?
6
Когда людей полночный сон обнимет,
Растущий месяц выйдет из-за туч,
Когда лишь я, кому спартанка имя,
В бульвар своими окнами гляжусь, -
Тогда из тьмы, из пустоты, из ночи,
Из башни, что взобралась на котурн,
Как будто душу кто-то тронуть хочет -
Заговорил шопеновский ноктюрн.
Его играли призрачные пальцы,
Они немели на высоком "фа".
Прислушивались...
И боялись фальши,
Как и моя пугливая строфа.
Они страдали звуками-словами
До боли, до разорванной струны.
Они всю фальшь на клочья разорвали,
Переплелись до смертной белизны.
Не знаю я того, что знать не надо -
Как там ломает пальцы виртуоз...
Кто в жизни не играет, ждёт награда -
Он сам себе Шопен и Берлиоз.
7
Не надо класть мне руку на плечо -
Без танца нет нужды в подобном жесте.
Доверие - пугливый родничок
В прохладной мгле в уединённом месте.
Оно - любитель дней, минут и лет.
Оно так странно - любит даже муку,
И расставанья любит, и разлуку,
Но руку на плече не любит, нет.
В садах, где распевают соловьи,
Оно почует поступь браконьера
И западню в пустых словах любви,
Что для него давненько - не премьера.
Людской души обида и печаль!
Ей плохо без доверия живётся.
Но звать его не надо, как ни жаль -
Само придёт и вновь не отшатнётся.
8
Я вышла в сад. Он чёрный и пустой.
Ему уже ничто почти не снится.
Лишь лёгкий звук походки молодой
Ему дарует осень-озорница.
Я вырастала в том саду. И он
Ко мне привык и не смотрел сурово.
А может быть, он был в меня влюблён,
И старился, и обновлялся снова.
И он спросил:"Зачем ты не пришла
Моей порою буйного расцвета?"
А я сказала:"Я твоя была
В любую пору - и зимой и летом.
И я пришла не собирать ренклод
В твои плодоносящие минуты.
Чужие ждали от тебя щедрот,
А я пришла порой душевной смуты.
И все мои священные права -
Когда исчезнет солнце за холмами,
Услышать как иссохшими губами
Нашепчешь мне прощальные слова..."
© Copyright: Семён Кац, 2011
Свидетельство о публикации №11104160920
* * *
Оригінали:
1
І засміялась провесінь: - Пора! -
за Чорним шляхом, за Великим Лугом -
дивлюсь: мій прадід, і пра-пра, пра-пра -
усі ідуть за часом, як за плугом.
За ланом лан, за ланом лан і лан,
за Чорним Шляхом, за Великим Лугом,
вони уже в тумані - як туман -
усі вже йдуть за часом, як за плугом.
Яка важка у вічності хода! -
за Чорним Шляхом, за Великим Лугом.
Така свавільна, вільна, молода -
невже і я іду вже, як за плугом?!
І що зорю? Який засію лан?
За Чорним Шляхом, за Великим Лугом
Невже і я в тумані - як туман -
і я вже йду за часом, як за плугом?..
2
Звичайна собі мить. Звичайна хата з комином.
На росах і дощах настояний бузок.
Оця реальна мить вже завтра буде спомином,
а післязавтра - казкою казок.
А через півжиття, коли ти вже здорожений,
ця нереальна мить - як сон серед садів!
Ця тиша, це вікно, цей погляд заворожений,
і навіть той їжак, що в листі шарудів.
3
Буває мить якогось потрясіння:
побачиш світ, як вперше у житті.
Звичайна хмара, сіра і осіння,
пропише раптом барви золоті.
Стоїш, як стогін, під склепінням казки.
Душа прозріє всесвітом очей.
Кричить гілля. З облич спадають маски.
Зі всього світить суть усіх речей.
І до віків благенька приналежність
переростає в сяйво голубе.
Прямим проломом пам'яті в безмежність
уже аж звідти згадуєш себе.
4
Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
і ми живем уже після потопу.
Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, – час.
А ми живі, нам треба поспішати.
Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.
Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.
Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш – то уже навіки.
5
Ми виїхали в ніч. І це було шаленство.
Збиралось на грозу. Ми виїхали в ніч.
Притихлі явори стояли безшелесно.
І зблиснула гроза - як вихопила ніж!
Осліплені на мить, ми врізалися в пітьму.
Машину повело, і ми згубили шлях.
Усі мої ліси, удень такі привітні,
схрестилися вночі із небом на шаблях.
Я думала в ту мить: привіт моїй гордині.
Ми виїхали в ніч. Дороги не видать.
Було моє життя - як ночі горобині.
Нічого у житті не вміла переждать.
О, як мені жилось і як мені страждалось!
І як мені навіки взнаки воно далось!
А що таке життя? чи те, що переждалось?
Чи все-таки життя - це те, що відбулось?
6
Коли вже люди обляглися спати,
коли вже місяць вилузнувся з хмар,
коли спартанка Києва, не Спарти,
лиш я світила вікнами в бульвар, -
тоді із ночі, з пітьми, з порожнечі,
де зіп'ялася вежа на котурн,
мені хтось душу тихо взяв за плечі -
заговорив шопенівський поктюрн.
А то були якісь магінчі пальці.
Вони німіли на якомусь "фа".
І прислухались...
І боялись фальші.
Так, як боїться і моя строфа.
Вони вертались, мучились, питали.
Вони відклали славу на колись.
Вони ту фальш роздерли, розтоптали,
і аж збіліли, так вони сплелись.
Ніхто не знав. Цього й не треба знати,
як десь ламає пальці віртуоз...
Щасливий той, хто ще не вміє грати.
Він сам собі Шопен і Берліоз.
7
Не треба класти руку на плече.
Цей рух доречний, може, тільки в танці.
Довіра - звір полоханий, втече.
Він любить тиху паморозь дистанцій.
Він любить час. Хвилини. Дні. Роки.
Він дивний звір, він любить навіть муку.
Він любить навіть відстань і розлуку,
Але не любить на плечі руки.
У цих садах, в сонатах солов'їв,
він чує тихі кроки браконьєра.
Він пастки жде від погляду, від слів,
і цей спектакль йому вже не прем'єра.
Душі людської туго і тайго!
Це граний звір, без нього зле живеться.
Але не треба кликати його.
Він прийде сам і вже не відсахнеться.
8
Виходжу в сад, він чорний і худий,
йому вже ані яблучко не сниться.
Шовковий шум танечної ходи
йому на згадку залишає осінь.
В цьому саду я виросла, і він
мене впізнав, хоч довго придивлявся.
В круговороті нефатальних змін
він був старий і ще раз обновлявся.
І він спитав: — Чого ти не прийшла
у іншу пору, в час мого цвітіння?
А я сказала: — Ти мені один
о цій порі, об іншій і довіку.
І я прийшла не струшувать ренклод
і не робить з плодів твоїх набутку.
Чужі приходять в час твоїх щедрот,
а я прийшла у час твойого смутку.
Оце і є усі мої права.
Уже й зникало сонце за горбами —
сад шепотів пошерхлими губами
якісь прощальні золоті слова...
Ліна Костенко
Другие статьи в литературном дневнике:
