Рецензия на «Олигархи» (Маценко Виталий)

Даю продовження, тому що більше 10000 знаків не пересилає.
Іронічна поезія

Автор збірки у листі до мене так охарактеризував свій творчий метод. «В стихотворении "Поэзия" (в рубрике "Авторские песни") я попытался показать значение поэзии и роль среди других видов искусств. В качестве оправдания (за деякі мої критичні зауваження-побажання – Ж.В.) могу рассказать, какие задачи ставлю перед собой, когда сочиняю что-либо. Главное - МЫСЛЬ донести в логической последовательности. Стих должен иметь чёткий размер, ритм, как шаги Командора, рифма – обязательно. Стремлюсь как можно больше использовать разных слов и терминов. Программа максимум – ВСЕ слова русского языка. (Учусь у Высоцкого В.С.). Отдельный стих не должен иметь много словесных повторов. Главная строчка стиха – четвёртая, как вывод. От индукции к дедукции. Стих обязан иметь всю необходимую литературную атрибутику, как-то: метафоры, аллегории, гротеск и т.д. Смех моё КРЕДО. Почти в любом стихотворении есть элемент комического и насмешки над самим собой, то есть, самоиронии. Не всё удаётся, это другое дело, но задачи ставлю такие. МЫСЛЬ ЛОГИЧЕСКАЯ, ОСНОВАННАЯ НА ЗНАНИИ. Диапазон мыслей должен быть необъятным. Все стороны бытия и МИР ПРЕКРАСНОГО хочется охватить».
Об’єктів іронії в даному розділі безліч. Але головний – сам Віталій як життєлюб, який, проте, собі не подобається… Ось такий парадокс. Вірш «Дотошный дед», як і інші, підтверджує це досить переконливо і вагомо. Наведу такі вісім рядків:
За всем следит, во всё вникает,
На муки внуков обрекает,
То пишет прозу, то рифмует,
С врагами спорит, негодует.

В инете днюет и ночует,
Всё время с кем-нибудь воюет...
Ему бы, блин, сидеть в клозЕте,
А он, зараза, в интернете.

Слід відзначити, що здатність до самоіронії, до самокритики, до невдоволеності собою є характерною рисою саме української людини. Часто ця самоіронія надмірна і, на жаль, часто використовується нашими недругами проти нас. Тому зазначу, що самоіронія та іронія над нашим людом у представлених поетичних творах врівноважена. Українська людина не є прикладом крайнього індивідуалізму та егоцентризму, як про це прийнято думати. Вона бажає, аби її голос враховувався громадою, був почутий і, ясна річ, певною мірою сприйнятий. Йдеться, звичайно, про українця, освіченого як надбаннями світової культури, так і культури власного народу. Пишучи російською досконалою мовою, Віталій Маценко має щиру українську народну душу, відкриту до Всесвіту. Тому не слід йому дорікати за російськомовну поезію, а така критика з боку лише національно обмежена патріотична позиція може проявитись. Поезії «Слово Тю», «Украинское слово АЛЭ», як і всі інші, на користь такого висновку. Як і моє багато-десятилітнє знайомство з ним.
Не можу також не відзначити, що здатність до самоіронії властива саме філософському способу мислення. Не забуваймо, що наш поет має базову філософську освіту, яку не мають десятки, а то, можливо, й сотні периферійних докторів і кандидатів філософських наук. Пошлюсь на афоризм Б. Паскаля: «Сміятись з філософії означає філософувати». Але ж коли людина сміється над собою, то це і є філософсько-поетичний (в сенсі – творчий) спосіб життя. Сміх – це прояв сорому за те, в якому неадекватному суспільному середовищі перебуває людина, відчуваючи при цьому й невдоволення собою як органічним членом соціуму. Пошлюсь на К. Маркса, визнаного теоретиком №1 другого тисячоліття, а не теоретиком пролетарських революцій, оскільки він розумів, що революції, насамперед, мають відбуватись у свідомості людини, а це не збігається з коротким часом завоювання влади в державі. Отже: «Із сорому революції не роблять. – А я кажу: сором – уже свого роду революція. Сором – це, дійсно, перемога французької революції над німецьким патріотизмом, перемігшим її у 1813 році. Сором – це свого роду гнів, тільки спрямований всередину. Я якщо б нація дійсно відчула почуття сорому, вона була б подібна левові, що весь стискається, готуючись до стрибка. Правда, в Німеччині не відчувають ще навіть сорому; напроти, ці жалюгідні люди все ще патріоти» (К. Маркс и Ф. Энгельс. Соч. – М., Политиздат, т.1, с.371-372). Якщо на місце Німеччини поставити значну частину українського народонаселення, виявиться, що патріотом є наш поет, а не ті «народні» депутати та олігархи, яким невідоме почуття сорому за те, що вони чинять останні десятиліття. Тому в даному розділі їм дісталось досить дошкульно.
Але повернусь до влучного за своїм відображенням сутності іронічної складової української душі вірша «Тю». Хоча воно цілком справедливо віднесене автором до рубрики «Громадянська лірика». У ньому і глибока іронія щодо претензій низькорослих та агресивних сусідніх вождів, і щодо наших не завжди мудрих сучасних провідників, і відносно себе самих – часто нещирих, зарозумілих, нездатних до адекватної самооцінки, схильних без глибоких думних роздумів над змістом мудрих книг «дивитись на небо та й думку гадати», нарікаючи на те, що нас чомусь не розуміють.
Ни к чему поднимать много шума,
Часто сами разводим бадью,
Ну а нам бы немножко подумать,
И сказать с удивлением - "тю".
Нагадаю, оскільки я не професійний літературний критик, а «дипломований» викладач філософії та суспільних дисциплін (так записано в дипломі), що «здивування початок філософії». Українцям, як я вже відзначав, властива самокритика та самоіронія. Чого не скажеш про наших нібито братів, схильних постійно іронізувати над іншими народами й не бачити «бревна» у своїх очах, що мають бути щирим, а не кривим, дзеркалом душі. Можливо, що це їх найбільше дратує в українській душі, домом буття якої є мова, а не язык, схильний похвалятись скверними словами на адресу кожного, хто не проживає в такому оскверненому домі. Відзначу, що визначення «мова – дім людського буття» належить М. Гайдеггеру.

Авторська пісня

У збірнику всі поезії авторські. Чому тоді поет обрав для даного циклу таку назву? Можливо, що саме ці вірші безпосередньо супроводжуються під час творчості невимушеним наспівом їх мелодійних слів. Тому варто припустити, що саме їх аналіз дасть нам цілісний душевний і духовний портрет автора. Адже тільки почуття не обманюють ні саму людину, ні його щиру сповідальну творчість. Щодо мислення, то його можна свідомо спрямувати в протилежну від правдивої щирості почуттів сторону. Цим часто користуються політики, юристи-адвокати, кримінальні злочинці, взагалі – не чисті серцем індивіди. А тільки такі люди, як мовиться у Нагірній Проповіді, зміст якої взятий фактично з творчості Сенеки (див. його твір «Моральні листи до Луцілія»). Не випадково, що така категорія «людців» не схильна проходити перевірку на поліграфі (детекторі брехні). Як не випадково й те, що щирий серцем Сократ та його уважний слухач Платон були проти використання філософії в якості професійної діяльності. Адже в такому разі вона стає софістикою, тобто свідомим використанням невігластва мас для вибору ними хибного життєвого шляху.
Поет – найбільшою мірою правдива людина, адже авторство його сповідальної творчості, багато в чому інтуїтивної, що йде від сердечної щирості і правди почуттів, суто індивідуальне, безпосереднє і водночас соціальне. Звичайно, йдеться про поета-громадянина, презентативного загальнонародній політичній цілісності, а не партійній, яка завжди обмежена вузькими клановими інтересами, підтримуваними державним примусом. Так, іноді поет (не йдеться про Віталія Маценка!) стає на партійну платформу, але тоді його чекає неодмінне покарання від мук сумління, що часто призводять до самогубства. Щирі поети завжди народні, тому що творять не за замовленням, не на «злобу дня», а на віки. Це не перебільшення, адже народна свідомість мало міняється впродовж багатьох віків і тисячоліть. Саме завдяки цьому ми вважаємо ще античних мислителів, поетів сучасниками.
Складно виділити якісь окремі поезії з цього розділу, тому що всі вони авторські й громадянські, просякнуті сердечним болем, зумовленим тим, що провідники народу у своїй переважній більшості не є носіями громадянської правової («право – мірило справедливості», як про це йшлось вище з посиланням на Філософа), отже, справді народної свідомості. Більше орієнтації на модне тепер слово «електорат», фактично – населення, що не піднялось до рівня народу-творця, а лише споживача. Тому виділю деякі поезії, спрямовані проти псевдонародних провідників, як і самого населення, яке сприймає на віру обіцянки, не задоволене владою, яку воно ж і обирає, а потім не сприймає своєї провини та відповідальності.
Наведу поезію, назва якої досить характерна і влучна. Йдеться про «Путь».
Из дому дорожка непростая,
Труден путь, как правило, домой,
Лишь у депутатской волчьей стаи,
Путь, привычно, ясный и прямой.

Наш же путь по лезвию, по краю,
ПрОпасть рядом, как бы не пропАсть!?...
Слуг народных "праведная" стая,
Движется уверенно во власть.

Виталий Жадько   15.10.2016 16:18   •   Заявить о нарушении