Александр Носенко 2 - написанные рецензии
На странице отображаются рецензии, опубликованные 05.2024 в обратном порядке с 10 по 1
Показывать в виде списка | Развернуть сообщения
Показывать в виде списка | Развернуть сообщения
Рецензия на «И приходит со мной говорить тоска» (Уца Елизавета)
я безумно по тебе скучаю......
Александр Носенко 2 27.03.2021 13:47 • Заявить о нарушении
я безумно по тебе скучаю......
Александр Носенко 2 27.03.2021 13:47 • Заявить о нарушении
Рецензия на «Эльфийская песнь. Келпи и Сойка» (Уца Елизавета)
Согласно Александрийской мифологии - птица Сойка прообраз Любимой разбивающей сердце и смеющейся потом над терзаниями того сердца. Лошадь, выныривающая - просто других плохих синонимов я не могу упортребить из-за всвоей воспитанности - катализатор ненависти. Птица и лошадь - что может быть незугарней?! Птица, вырвавшая сердце и насмехающаяся над умирающим возлюбленным - СВОИМ ВОЗЛЮБЛЕННЫМ!!! - что может быть более гадко? Келпи Фыр, если у него есть чуточка человечности должен понять, что его присутствие в жизни птицы разрушает само мироздание. Кейкенна любима Мамору. Что тут дополнить?
Александр Носенко 2 13.03.2021 13:22 • Заявить о нарушении
Согласно Александрийской мифологии - птица Сойка прообраз Любимой разбивающей сердце и смеющейся потом над терзаниями того сердца. Лошадь, выныривающая - просто других плохих синонимов я не могу упортребить из-за всвоей воспитанности - катализатор ненависти. Птица и лошадь - что может быть незугарней?! Птица, вырвавшая сердце и насмехающаяся над умирающим возлюбленным - СВОИМ ВОЗЛЮБЛЕННЫМ!!! - что может быть более гадко? Келпи Фыр, если у него есть чуточка человечности должен понять, что его присутствие в жизни птицы разрушает само мироздание. Кейкенна любима Мамору. Что тут дополнить?
Александр Носенко 2 13.03.2021 13:22 • Заявить о нарушении
Рецензия на «Любовь бежит от тех, кто гонится за нею» (Уца Елизавета)
Вона
Скільки себе пам’ятаю – вона завжди зі мною. Вона ніколи не зраджує і не полишає мене. Вона та, що не просто зібралася зі мною на прогулянку а та, що все життя пройде зі мною.
Так склалося, що я не зазнав з дитинства світлих почуттів. Ніхто мене не любив, ніхто мною не пишався й не хвастався, ніхто не звертав на мене уваги, як на особистість. Було тільки дві крайнощі – мною захоплювались і мене ненавиділи. Других було більше. Очолювали цей список мої найближчі рідні: брати, батьки, двоюрідні сестри й брати. Далі міцною когортою стояли шкільні вчителі. З них можна було гірко посміятися, жоден з них не мав навіть за плечима технікуму, проте неслися вони так високо, як не несуться енштейни з едісонами.
Та хай…
Зате вона – завжди зі мною.
Вона…
Не маючи змоги розштовхати ліктями сусідів, щоб звільнити свій клапоть землі під сонцем, я поринав у вигадані світи. Я з жадібністю вчитувався в фантастичні твори, черпаючи звідтам орієнтири, щоб не заблукати під чужими та штучними сонцями. І вона завжди супроводжувала мене в цих мандрах. Поринаючи в неіснуючі земні глибини, досягаючи інших планет, проникаючи у паралелі виміри я завжди з нею робив кожен крок.
Кожен крок…
Вона не зраджувала.
Звичайно, я був пересічною дитиною і ще пересічнішою людиною тож не забував погукати з собою у вир своєї мрії когось реального – товариша по парті, товариша по сільському кутку, товариша по зацікавленням. Але, вони всі залишалися на порозі моїх країн і тільки саркастично посміхалися та крутили пальцем біля голови. Зазвичай жоден з них не втрачав нагоди виставити мене на посміховисько. Будь коли. Чи тоді, коли я розфарбований під індіанського військового вождя никав берегом річки та алалакав на своєму справжньому острові; чи коли записував до щоденника свої потаємні думки, що ставали здобиччю ласої громадськості; чи вигадував дивний світ на межі реального й старанно перемішував грішне з праведним, тобто справжні події з уявними; чи й взагалі проявивши ні для кого недосяжний вияв хоробрості оголошувався найбільшим боягузом.
Але вона завжди була зі мною. Вона старанно чекала доки мені набридне наріплюватися зі своєю дружбою та товаришством і завжди ніжно брала за руку й відводила туди, де я був сам собі цар – у свої мрії.
Вона…
Я її ненавидів.
Я тікав від неї, ховаючись у гамірних збіговиськах.
Я ховався від неї між однокласниками.
Я просто гнав її від себе.
І не міг позбутися.
Вона завжди ніжно й ласкаво усміхалася, торкалася моєї знову таки скривдженої голови й ласкаво погладивши забирала з гурту.
І я, наче теля новорозівське, мовчки схиляв свою чуприну й дибуляв за нею… Дибуляв ледь не плачучи від того, що вона так вчинила…
Та вже за мить виявлялося, що саме вона мій справжній друг і товариш, що саме вона та за якою в вогонь і в воду, що саме вона та, яку я нізащо не згоджуся – так, так – не згоджуся – залишити.
Долаючи щаблі дорослості я намагався уявити світ без неї; я намагався робити вигляд, що її не існує поряд мене. Що вона не просто витвір моєї уяви, а невидимка. Ні, неіснуйка. Я дорослий і маю крутитися серед дорослих, запевняв я сам себе й кидався з головою в алкогольний вир чи тютюнову хмару. Поряд відчувалася її присутність та я вдавав, що нічого нема. Я вдавав, що я комусь потрібен: на роботі, вдома, на вулиці, в транспорті. Ще в першому класі я кілька разів перечитував вірш про хлопчика Помагая. Я навіть став отим Помагаєм. От тільки на відміну від літературного героя, мною виключно користувалися. І при тому – по повній! Мене били роботою, били грошима, били речами, били стосунками, били відносинами, били незнайомі й особливо знайомі.
Вона завжди прикладала свої прохолодні компресики до мого зраненого тіла й тільки посміхалася, чекаю доки мені знову набридне все це вдавання і я повернуся до неї.
Повертався.
Завжди.
До неї.
Бо це – вона.
До неї не можна було не повернутися.
Вона все, що в мене було, вона все, що я мав і матиму.
Вона – це мій всесвіт.
Намагаючись кохати й чекаючи кохання у відповідь я настраждався на кілька сотень серій Санта-Барбари та нарешті опинився на узбіччі будь яких стосунків.
Залишились двоє справжніх нерозлучних друзів – я і вона.
Навіть коли на обрії зажевріло запізніле кохання, що просто перекинуло мій світ, я знав, що вона поряд. Я просто попрохав її мене залишити. Залишити, щоб подарувати весь світ, весь всесвіт тому дивному блакитноокому диву, що заполонило мої вигадані й реальні світи. Покинувши родичів і знайомих, покинувши майже товаришів і колег-співробітників я занурився у новий для себе світ з якого був один вихід – до того юного дива.
Казка продовжувалася кілька років. До вчора. Якщо точніше – до 24 травня 2019 року близько 16.05.
В цю мить все змінилося.
Вона знову стала моїм єдиним прихистком.
Ні, вона не сміялася з моєї чергової поразки, вона не кпинила з того, що на мене навішали всіх дохлих собак. Вона просто скуйовдила моє волосся й… штовхнула назад.
Та тепер я не хотів її полишати.
Тепер тільки вона мені й була потрібна бо я всоте зрозумів, що нікому не потрібен. Тільки їй…
Моїй самотності.
Александр Носенко 2 12.03.2021 18:45 • Заявить о нарушении
Вона
Скільки себе пам’ятаю – вона завжди зі мною. Вона ніколи не зраджує і не полишає мене. Вона та, що не просто зібралася зі мною на прогулянку а та, що все життя пройде зі мною.
Так склалося, що я не зазнав з дитинства світлих почуттів. Ніхто мене не любив, ніхто мною не пишався й не хвастався, ніхто не звертав на мене уваги, як на особистість. Було тільки дві крайнощі – мною захоплювались і мене ненавиділи. Других було більше. Очолювали цей список мої найближчі рідні: брати, батьки, двоюрідні сестри й брати. Далі міцною когортою стояли шкільні вчителі. З них можна було гірко посміятися, жоден з них не мав навіть за плечима технікуму, проте неслися вони так високо, як не несуться енштейни з едісонами.
Та хай…
Зате вона – завжди зі мною.
Вона…
Не маючи змоги розштовхати ліктями сусідів, щоб звільнити свій клапоть землі під сонцем, я поринав у вигадані світи. Я з жадібністю вчитувався в фантастичні твори, черпаючи звідтам орієнтири, щоб не заблукати під чужими та штучними сонцями. І вона завжди супроводжувала мене в цих мандрах. Поринаючи в неіснуючі земні глибини, досягаючи інших планет, проникаючи у паралелі виміри я завжди з нею робив кожен крок.
Кожен крок…
Вона не зраджувала.
Звичайно, я був пересічною дитиною і ще пересічнішою людиною тож не забував погукати з собою у вир своєї мрії когось реального – товариша по парті, товариша по сільському кутку, товариша по зацікавленням. Але, вони всі залишалися на порозі моїх країн і тільки саркастично посміхалися та крутили пальцем біля голови. Зазвичай жоден з них не втрачав нагоди виставити мене на посміховисько. Будь коли. Чи тоді, коли я розфарбований під індіанського військового вождя никав берегом річки та алалакав на своєму справжньому острові; чи коли записував до щоденника свої потаємні думки, що ставали здобиччю ласої громадськості; чи вигадував дивний світ на межі реального й старанно перемішував грішне з праведним, тобто справжні події з уявними; чи й взагалі проявивши ні для кого недосяжний вияв хоробрості оголошувався найбільшим боягузом.
Але вона завжди була зі мною. Вона старанно чекала доки мені набридне наріплюватися зі своєю дружбою та товаришством і завжди ніжно брала за руку й відводила туди, де я був сам собі цар – у свої мрії.
Вона…
Я її ненавидів.
Я тікав від неї, ховаючись у гамірних збіговиськах.
Я ховався від неї між однокласниками.
Я просто гнав її від себе.
І не міг позбутися.
Вона завжди ніжно й ласкаво усміхалася, торкалася моєї знову таки скривдженої голови й ласкаво погладивши забирала з гурту.
І я, наче теля новорозівське, мовчки схиляв свою чуприну й дибуляв за нею… Дибуляв ледь не плачучи від того, що вона так вчинила…
Та вже за мить виявлялося, що саме вона мій справжній друг і товариш, що саме вона та за якою в вогонь і в воду, що саме вона та, яку я нізащо не згоджуся – так, так – не згоджуся – залишити.
Долаючи щаблі дорослості я намагався уявити світ без неї; я намагався робити вигляд, що її не існує поряд мене. Що вона не просто витвір моєї уяви, а невидимка. Ні, неіснуйка. Я дорослий і маю крутитися серед дорослих, запевняв я сам себе й кидався з головою в алкогольний вир чи тютюнову хмару. Поряд відчувалася її присутність та я вдавав, що нічого нема. Я вдавав, що я комусь потрібен: на роботі, вдома, на вулиці, в транспорті. Ще в першому класі я кілька разів перечитував вірш про хлопчика Помагая. Я навіть став отим Помагаєм. От тільки на відміну від літературного героя, мною виключно користувалися. І при тому – по повній! Мене били роботою, били грошима, били речами, били стосунками, били відносинами, били незнайомі й особливо знайомі.
Вона завжди прикладала свої прохолодні компресики до мого зраненого тіла й тільки посміхалася, чекаю доки мені знову набридне все це вдавання і я повернуся до неї.
Повертався.
Завжди.
До неї.
Бо це – вона.
До неї не можна було не повернутися.
Вона все, що в мене було, вона все, що я мав і матиму.
Вона – це мій всесвіт.
Намагаючись кохати й чекаючи кохання у відповідь я настраждався на кілька сотень серій Санта-Барбари та нарешті опинився на узбіччі будь яких стосунків.
Залишились двоє справжніх нерозлучних друзів – я і вона.
Навіть коли на обрії зажевріло запізніле кохання, що просто перекинуло мій світ, я знав, що вона поряд. Я просто попрохав її мене залишити. Залишити, щоб подарувати весь світ, весь всесвіт тому дивному блакитноокому диву, що заполонило мої вигадані й реальні світи. Покинувши родичів і знайомих, покинувши майже товаришів і колег-співробітників я занурився у новий для себе світ з якого був один вихід – до того юного дива.
Казка продовжувалася кілька років. До вчора. Якщо точніше – до 24 травня 2019 року близько 16.05.
В цю мить все змінилося.
Вона знову стала моїм єдиним прихистком.
Ні, вона не сміялася з моєї чергової поразки, вона не кпинила з того, що на мене навішали всіх дохлих собак. Вона просто скуйовдила моє волосся й… штовхнула назад.
Та тепер я не хотів її полишати.
Тепер тільки вона мені й була потрібна бо я всоте зрозумів, що нікому не потрібен. Тільки їй…
Моїй самотності.
Александр Носенко 2 12.03.2021 18:45 • Заявить о нарушении
Рецензия на «Чего стоят слова?» (Александр Носенко 2)
Я плачу и рыдаю каждый день без своей любимой. Стихи роздаются в затуманенном скорбью мозге и выливаются слезами на бумагу. Лизавеш, солнце моих очей - твои слова такие же дешёвые как и мои чувства. Я не могу сдерживать свои чувства , а ты не можешь сдерживать своё слово...
Александр Носенко 2 06.03.2021 18:51 • Заявить о нарушении
Я плачу и рыдаю каждый день без своей любимой. Стихи роздаются в затуманенном скорбью мозге и выливаются слезами на бумагу. Лизавеш, солнце моих очей - твои слова такие же дешёвые как и мои чувства. Я не могу сдерживать свои чувства , а ты не можешь сдерживать своё слово...
Александр Носенко 2 06.03.2021 18:51 • Заявить о нарушении
Рецензия на «Стихи-лютики. Прошу, не дай себя разрушить..» (Уца Елизавета)
Прощанье Киро для друзей
Александр Носенко 2
Спасибо всем, кто был со мной
Кто словом, кто картинкой, кто душой.
Спасибо - милые друзья...
Уж спета песенка моя.
Любимая не отозвалась мне в сети,
Теперь не сложно мне идти
Идти туда, где всё черно,
Идти туда, где всё равно.
Я жил, дышал, любил, страдал
Богиней Лизу называл.
Теперь себя в тетрадь пишу
И час последний свой я жду...
Александр Носенко 2 27.02.2021 08:47 • Заявить о нарушении
Прощанье Киро для друзей
Александр Носенко 2
Спасибо всем, кто был со мной
Кто словом, кто картинкой, кто душой.
Спасибо - милые друзья...
Уж спета песенка моя.
Любимая не отозвалась мне в сети,
Теперь не сложно мне идти
Идти туда, где всё черно,
Идти туда, где всё равно.
Я жил, дышал, любил, страдал
Богиней Лизу называл.
Теперь себя в тетрадь пишу
И час последний свой я жду...
Александр Носенко 2 27.02.2021 08:47 • Заявить о нарушении
Рецензия на «Тыквенные строки. Моя милая Эн...» (Уца Елизавета)
Друг другу руки с дрожью простирали.
Мы трепетали, мы боялись, мы страдали.
Как два крыла, все в перьях журавлиных.
Два сказочных, эпичных и былинных.
Как птахи, что боятся всех и вся,
Готовы взвиться в небо, сердце унося.
Другое сердце, что бьётся рядом из твоим.
Из сердцем друга, я с твоим, ты из моим.
Пусть будет так! Пусть мы дрожим порой,
Но ты со мной, и я только с тобой.
Мы птицы, журавли, мы в небесах!
Мы не земные. Мы не превратимся в прах!
Страданья наши, слёзы, радость, смех,
Любовь, разлуку, грусть и наш успех.
Мы лишь вдвоём. И нам не нужен мир.
Принцесса ты моя. А я ведь твой кумир!
Меж звёзд, галактик, спутников, комет
Мы пролетим. Любви предела нет
И только здесь, сегодня – я дрожу и маюсь
Сейчас я пальчиков твоих рукой касаюсь…
Александр Носенко 2 24.02.2021 14:38 • Заявить о нарушении
Друг другу руки с дрожью простирали.
Мы трепетали, мы боялись, мы страдали.
Как два крыла, все в перьях журавлиных.
Два сказочных, эпичных и былинных.
Как птахи, что боятся всех и вся,
Готовы взвиться в небо, сердце унося.
Другое сердце, что бьётся рядом из твоим.
Из сердцем друга, я с твоим, ты из моим.
Пусть будет так! Пусть мы дрожим порой,
Но ты со мной, и я только с тобой.
Мы птицы, журавли, мы в небесах!
Мы не земные. Мы не превратимся в прах!
Страданья наши, слёзы, радость, смех,
Любовь, разлуку, грусть и наш успех.
Мы лишь вдвоём. И нам не нужен мир.
Принцесса ты моя. А я ведь твой кумир!
Меж звёзд, галактик, спутников, комет
Мы пролетим. Любви предела нет
И только здесь, сегодня – я дрожу и маюсь
Сейчас я пальчиков твоих рукой касаюсь…
Александр Носенко 2 24.02.2021 14:38 • Заявить о нарушении
Рецензия на «неизвестный читатель 13» (Александр Носенко 2)
я зашёл на страницу своей любимой со смартфона. просто был на работе... и в списке читателей вечером обнаружил себя под ником НЕИЗВЕСТНЫЙ ЧИТАТЕЛЬ 13. 13 октября я сделал ей предложение. и 13 октября моя Лизавешечка сказала ДА.... как давно это было... сколько времени сплыло... я страдал. я пытался. я стучал... не достучался... я люблю... не любим(((( чёрный ад... повенчаюсь я с ним....
Александр Носенко 2 18.02.2021 09:21 • Заявить о нарушении
я зашёл на страницу своей любимой со смартфона. просто был на работе... и в списке читателей вечером обнаружил себя под ником НЕИЗВЕСТНЫЙ ЧИТАТЕЛЬ 13. 13 октября я сделал ей предложение. и 13 октября моя Лизавешечка сказала ДА.... как давно это было... сколько времени сплыло... я страдал. я пытался. я стучал... не достучался... я люблю... не любим(((( чёрный ад... повенчаюсь я с ним....
Александр Носенко 2 18.02.2021 09:21 • Заявить о нарушении
Рецензия на «Уходи, уходи!» (Уца Елизавета)
ты держишь свои обещания?
8 місяців тому
Я стараюсь это делать, но если честно, не всегда получается. Иногда бывают ситуации, когда ты, вроде как уверен, что сдержишь обещание и нет ничего сложного, но когда сталкиваешься с тем, что пообещал и понимаешь, что есть нечто выше твоих сил - опускаешь руки. У меня никогда такого ранее не было: впервые столкнулась с таким прошлым летом, пообещав человеку никогда не оставлять его, но в конечном итоге оставив. Это обещание мучало меня многие месяцы. И это меня пугает, ведь хочется дать гарантию человеку, но стопроцентной гарантией в таких случаях является лишь клятва. А клятвы - очень страшные вещи, поэтому лучше не клясться в том, в чём имеешь хоть малейшее сомнение или не можешь ручаться за себя. Нарушение клятвы имеет разрушительную силу...
Александр Носенко 2 15.02.2021 09:56 • Заявить о нарушении
ты держишь свои обещания?
8 місяців тому
Я стараюсь это делать, но если честно, не всегда получается. Иногда бывают ситуации, когда ты, вроде как уверен, что сдержишь обещание и нет ничего сложного, но когда сталкиваешься с тем, что пообещал и понимаешь, что есть нечто выше твоих сил - опускаешь руки. У меня никогда такого ранее не было: впервые столкнулась с таким прошлым летом, пообещав человеку никогда не оставлять его, но в конечном итоге оставив. Это обещание мучало меня многие месяцы. И это меня пугает, ведь хочется дать гарантию человеку, но стопроцентной гарантией в таких случаях является лишь клятва. А клятвы - очень страшные вещи, поэтому лучше не клясться в том, в чём имеешь хоть малейшее сомнение или не можешь ручаться за себя. Нарушение клятвы имеет разрушительную силу...
Александр Носенко 2 15.02.2021 09:56 • Заявить о нарушении
Рецензия на «Мятный стих» (Уца Елизавета)
Моя принцесса
Лиза Лиза Лизавета,
Наши встречи – сказка лета!
Наши школьные походы
Вспомним мы и через годы.
Как на Белую Глину ходили,
Кофе пили, всю ночь бродили.
Как была моя Принцесса
Выше всех, и выше леса!
И в её Подлунном Царстве,
В тёмном милом государстве,
Секьюрити Безмолвный говорил.
Он тебя боготворил!
Лизавешкой называл,
Руку часто подавал.
Хоть с рукой была промашка,
Но у ног твой Алексашка!
Александр Носенко 2 24.01.2021 20:57 • Заявить о нарушении
Моя принцесса
Лиза Лиза Лизавета,
Наши встречи – сказка лета!
Наши школьные походы
Вспомним мы и через годы.
Как на Белую Глину ходили,
Кофе пили, всю ночь бродили.
Как была моя Принцесса
Выше всех, и выше леса!
И в её Подлунном Царстве,
В тёмном милом государстве,
Секьюрити Безмолвный говорил.
Он тебя боготворил!
Лизавешкой называл,
Руку часто подавал.
Хоть с рукой была промашка,
Но у ног твой Алексашка!
Александр Носенко 2 24.01.2021 20:57 • Заявить о нарушении
Рецензия на «Готические шрифты. Сегодня я был на казни» (Уца Елизавета)
Строки пережившего душевнуюказнь. Чувствуется. что описано внутренне состояние двух человек и безысходность того, что случилось. Строки просто переполнены страстью, страстью писать и быть прочитанным.
Александр Носенко 2 12.01.2021 13:28 • Заявить о нарушении
Строки пережившего душевнуюказнь. Чувствуется. что описано внутренне состояние двух человек и безысходность того, что случилось. Строки просто переполнены страстью, страстью писать и быть прочитанным.
Александр Носенко 2 12.01.2021 13:28 • Заявить о нарушении